Висновки
Феофан Прокопович – випускник і професор Києво-Могилянської академії, ректор академії, згодом найближчий радник Петра I, творець «Духовного регламенту» і віце-президент Синоду – одна з найбільш масштабних і суперечливих постатей української і російської культури першої третини XVIII століття. У його поглядах відбився перехід від філософії, що ґрунтувалася на східній патристиці і західній схоластиці, до філософських концепцій Нового часу.
Натурфілософія Прокоповича, викладена в київському курсі 1707 – 1709 років, утверджує єдність і однорідність матерії в усіх тілах, земних і небесних, її незнищуваність і сталість кількості, корпускулярну будову, нероздільність сутності й існування в природних тілах. Рух розуміється як універсальна властивість матерії, «мов би якесь загальне життя усього світу»; простір і час – як невіддільні від рухомих тіл. Прокопович схилявся до системи Коперника і сформулював принцип, за яким у питаннях природи перевагу слід надавати науці, а Біблію тлумачити алегорично.
У теорії пізнання Прокопович обстоював значення спостереження і експерименту, розглядав логіку як метод наукового пізнання, розумів істину як процес нарощування нового знання, а критерієм істинного знання вважав не лише його ясність і очевидність, а й корисність. Він прагнув узгодити віру з розумом і рішуче боровся з забобонами.
Етика Прокоповича засуджувала аскетизм, дармоїдство і лицемірство, звеличувала людину, земне життя і працю, висувала особисті заслуги як критерій честі і гідності людини-громадянина. Основою поступу і добробуту він вважав освіту і поширення наук, мистецтв і ремесел.
Центральне місце в петербурзький період посідає теорія освіченого абсолютизму – перша в Російській державі, – що спиралася на теорії природного права і суспільної угоди і на ідею «всенародної користі», але обґрунтовувала необмежену владу монарха і підпорядкування церкви державі. Ця теорія була непридатною для України з її традицією козацької демократії і слугувала придушенню автономістських прагнень, що особливо виразно видно в зіставленні з конституційними ідеями Пилипа Орлика.
Отже, Феофан Прокопович зробив вагомий внесок у розвиток філософії, науки і освіти, але його політична діяльність мала суперечливі наслідки для України. Його постать – яскраве свідчення того, як українська інтелектуальна еліта XVIII століття, виплекана Києво-Могилянською академією, стала одним з головних чинників модернізації Російської імперії.
