Зміст
Етика і вчення про людину
Курс етики
Етика була останньою частиною філософського курсу, який Феофан Прокопович читав у Києво-Могилянській академії. Цей курс, як і інші могилянські курси етики, ґрунтувався на «Нікомаховій етиці» Аристотеля, але містив і чимало нових ідей, що відображали зміни в моральній свідомості доби.
Суттєве місце у творах Прокоповича належить проблемі людини і моралі. Його ідеї були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі; вони підривали критерії моральної оцінки людини, прийняті в системі станової культури і світогляду, і сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень.
Проти аскетизму
Етичне вчення Прокоповича засуджувало аскетизм, дармоїдство і лицемірство. Він різко критикував тих, хто під виглядом відмови від світу ухилявся від корисної праці, жив за рахунок інших і прикривав свої вади зовнішнім благочестям. Особливо гостро ця критика спрямована проти чернецтва, яке Прокопович, сам будучи ченцем, вважав у тогочасному стані джерелом неробства і забобонів.
У «Духовному регламенті» і доповненнях до нього Прокопович запропонував суворі обмеження для монастирів: заборону постригати молодих людей, обов'язок ченців займатися корисною працею, перетворення монастирів на шпиталі, притулки, школи. Ця програма, втілена Петром I, була спрямована на те, щоб зробити монастирі корисними для держави і суспільства.
Критика аскетизму у Прокоповича має і глибший філософський зміст. Аскетична етика, що зневажала тіло і земне життя, розглядала їх як перешкоду на шляху до спасіння. Прокопович, навпаки, вважав, що земне життя має власну цінність, що тіло, створене Богом, не є злом, а земні блага, правильно використані, можуть служити добру. Тут він продовжує традицію ренесансного гуманізму і прокладає шлях для просвітницької етики.
Звеличення людини і праці
Етичне вчення Прокоповича звеличувало людину, земне повнокровне життя і працю. Людина для нього – не жалюгідний грішник, що має лише каятися і чекати смерті, а розумна і діяльна істота, покликана перетворювати світ, примножувати знання і багатство, служити суспільству. Праця – не покарання за гріх, а гідне заняття, що приносить користь і самій людині, і суспільству.
Ця думка пов'язана з характерною для могилянської етики ідеєю сенсу життя у праці на власне і громадське добро, яку ми бачили в Інокентія Ґізеля. Але в Прокоповича вона набуває особливої виразності і практичної спрямованості. Він не лише проголошує цінність праці, а й активно сприяє розвитку ремесел, промисловості, торгівлі, освіти, вважаючи їх основою процвітання держави.
Честь і заслуги
Особливо важливою є думка Прокоповича про критерій честі і гідності людини. У становому суспільстві честь і гідність визначалися походженням: шляхтич мав честь за народженням, незалежно від своїх особистих якостей і заслуг, а простолюдин не мав її, хоч би якими були його чесноти. Прокопович висуває інший критерій: особисті заслуги, праця, корисність для суспільства. Людина гідна поваги не тому, що вона народилася в знатній родині, а тому, що вона корисна вітчизні.
Ця думка відповідала політиці Петра I, який висував людей за здібностями, а не за родовитістю, і закріпив цей принцип у «Табелі про ранги» (1722), за якою дворянство можна було отримати за службу. Але вона мала і глибше значення, утверджуючи гідність людини незалежно від її походження. Тут Прокопович перегукується з ідеєю рівності людей перед Богом, яку обстоювали українські мислителі від Вишенського до Транквіліона-Ставровецького, але надає їй світського, громадянського змісту.
Людина-громадянин
Ідеалом людини для Прокоповича є людина-громадянин, освічена, працьовита, корисна для держави. Чесноти, які він особливо цінує, – це не стільки чернечі чесноти смирення, послуху і відречення від світу, скільки громадянські чесноти: любов до вітчизни, відданість загальному благу, мужність, справедливість, працьовитість, освіченість.
Цей ідеал людини-громадянина має античне коріння: він сягає Цицерона і стоїків, для яких найвищою чеснотою було служіння державі. Його відроджували ренесансні гуманісти, зокрема флорентійські «громадянські гуманісти» XV століття. У Прокоповича він отримує нове, просвітницьке звучання: громадянин служить не лише державі як абстракції, а «всенародній користі», загальному благу всіх громадян.
Освіта як основа поступу
Основу історичного поступу, сили держави і добробуту громадян Прокопович вбачав в освіті, у поширенні наук, мистецтв і ремесел. Невігластво, на його думку, – джерело всіх суспільних лих: забобонів, жорстокості, бідності, слабкості держави. Освіта, навпаки, робить людей розумними, моральними, працьовитими і, отже, щасливими.
Тому Прокопович надавав величезного значення справі освіти. Він сам заснував школу для сиріт у своєму петербурзькому домі, де навчали мов, наук і мистецтв; склав «Первое учение отроком» – катехизис для дітей, що широко використовувався в школах; брав участь у створенні Академії наук. Освіта для нього – не лише засіб підготовки кадрів для держави, а й шлях морального вдосконалення людини і суспільства.
Суперечності етики Прокоповича
Водночас етика Прокоповича не позбавлена суперечностей. Звеличуючи людину і її гідність, він водночас обґрунтовував необмежену владу монарха над підданими. Утверджуючи цінність освіти і розуму, він сам брав участь у переслідуванні інакодумців. Критикуючи лицемірство, він сам не завжди був щирим у своїх публічних виступах, прославляючи тих, кого в душі, можливо, не поважав.
Ці суперечності відображають складність становища освіченої людини в абсолютистській державі. Прокопович вірив, що освічений монарх, «філософ на троні», може здійснити реформи, які зроблять суспільство щасливішим. Заради цієї мети він був готовий служити владі, навіть ціною власних моральних компромісів. Чи виправдана була така позиція – питання, на яке кожен може відповісти по-своєму. Але без урахування цих суперечностей неможливо зрозуміти ні самого Прокоповича, ні його доби.
