Зміст
Бог, світ і людина – «внутрішня» і «зовнішня» людина
Несумірність Бога і світу
Підґрунтям поглядів Вишенського на проблеми пізнання, моралі, права, мови, освіти є загальнофілософська концепція співвідношення Бога, світу і людини. Вихідна теза цієї концепції – несумірність Бога і світу. Бог – трансцендентне, тобто таке, що перебуває поза світом і над світом, начало, джерело істини і добра. Світ – створений Богом з нічого, і тому нестабільний, тимчасовий, минущий. Між Богом і світом немає сутнісної спорідненості: світ не є «частиною» Бога чи Його «еманацією», а лише Його творінням, що існує завдяки Його волі.
Більше того, створений світ у Вишенського постає як світ зла, гріха, неправди. Це наслідок гріхопадіння: людина, що відпала від Бога, потягла за собою і весь світ, який опинився під владою диявола. Звідси – центральний образ одного з найглибших творів Вишенського – «Обличенія діавола-миродержца»: диявол є «миродержцем», тобто володарем світу. Світ із його багатством, славою, владою, насолодами належить йому, і той, хто прагне світу, служить дияволові.
«Обличеніє діавола-миродержца»
Цей твір побудований як діалог між диявол-миродержцем, що пропонує людині блага світу, і людиною – «християнином», що відкидає їх. Диявол перелічує свої дари: високі посади, шляхетні титули, багатство, родинні зв'язки, освіту, світську мудрість. Людина у відповідь викриває їхню порожнечу і минущість. Багатство, слава, влада – усе це «тлін», що зникає разом з тілом; вони не можуть дати людині справжнього щастя і, більше того, ведуть її до загибелі.
Особливо гостро Вишенський викриває суспільну ієрархію, на якій тримається тогочасний світ. Титули і чини – «пан», «граф», «князь», «біскуп», «арцибіскуп» – це, за його словами, лише вигадки диявола, якими він приваблює людей. Перед Богом усі рівні, і жодні земні звання не мають жодної цінності. Тут прихована глибока демократична тенденція, яку згодом підкреслюватимуть дослідники, але сам Вишенський виводить її не з соціальних, а з релігійних засад.
Філософський сенс цього діалогу – протиставлення двох систем цінностей: «світської», що орієнтується на зовнішні блага, і «духовної», що орієнтується на Бога і вічне життя. Між ними неможливий компроміс. Людина має зробити вибір: або служити світу і його володареві, або служити Богові.
Дуалізм «внутрішнього» і «зовнішнього»
З розриву сутнісного зв'язку між Богом і світом у Вишенського випливає і рішуче розмежування в людині духовного і тілесного, або «внутрішнього» і «зовнішнього». «Внутрішня» людина пов'язана зі світом трансцендентним і спрямована на його пізнання; «зовнішня» людина є невід'ємною частиною природи і суспільства і підпорядкована їхнім законам.
Сутність «внутрішньої» людини Вишенський бачить в умі – найвищій, найбільш відчуженій від усього тілесного частині душі, що пов'язана з Богом і спрямована на пізнання божественної істини. Цей «ум» не тотожний розсудкові, що оперує поняттями і будує логічні умовиводи. Він пізнає істину безпосередньо, в акті одномиттєвої інтуїції, подібно до того, як око бачить світло. Таке розуміння «ума» (грецьк. «нус») сягає традиції грецьких отців церкви і особливо – візантійського ісихазму.
«Зовнішня» людина – це тіло з його потребами і пристрастями, а також ті сторони душі, що пов'язані з тілом: почуття, уява, розсудок, спрямований на земні справи. Вона живе у світі і для світу, шукає багатства, слави, насолод. Між «внутрішньою» і «зовнішньою» людиною – постійна боротьба, і від того, хто в ній переможе, залежить доля людини.
Сенс людського життя
Сенс людського життя, на думку Вишенського, полягає в набутті людиною найвищого рівня внутрішньої духовності, у переображенні її у «внутрішню» людину, у входженні в стан «обоження». Обоження – це ідея, що сягає грецьких отців церкви: Бог став людиною, щоб людина могла стати «богом за благодаттю», тобто стати причетною до божественного життя. Для Вишенського обоження – кінцева мета людського існування, до якої варто прагнути попри все.
Шлях до обоження лежить через самозаглибленість, самопізнання, моральне вдосконалення, внутрішнє засвоєння християнських істин, «життя в істині». Це передбачає низку морально значущих дій: цілковите самозречення, відмову від усього мирського (в тому числі від рідних і близьких), постійний самопримус, добровільні злидні й поневіряння, цілковите усамітнення. Отже, шлях до Бога – це шлях аскези, і найдосконалішою формою життя є чернецтво.
Важливо наголосити, що великого значення в цьому процесі Вишенський надає зусиллям самої людини. Спасіння не є лише даром, що його людина пасивно отримує; воно вимагає активного «діяння», боротьби з собою, постійної праці над собою. Тут Вишенський спирається на концепцію людського «самовладдя» (свободи волі), яка була однією з провідних у греко-візантійській і давньоукраїнській думці. Людина вільна обирати між Богом і світом, і відповідальна за свій вибір.
Вплив Реформації
Дослідники (Я. Стратій, І. Паславський) звертають увагу на певну спорідненість поглядів Вишенського з ідеями Реформації. Ідея спасіння особистою вірою, нищівна критика світської і церковної верхівки, уявлення про церкву не як про надособистісну інституцію, а як про спільноту віруючих, ідея всесвященства і вибору священиків мирянами – усе це має паралелі з протестантськими вченнями XVI століття.
Проте ця спорідненість не означає, що Вишенський був протестантом. Він залишається вірним православ'ю, не відбирає в церкви її рятівної сили і поєднує уявлення про церкву з ідеєю індивідуального спасіння. Його «реформаційні» мотиви мають інше джерело – прагнення повернутися до чистоти раннього християнства і до традиції східних отців, що сприймалася як альтернатива «зіпсованому» західному християнству. У цьому сенсі можна говорити про своєрідну «православну реформацію», яку прагнули здійснити українські братства і яка мала багато спільного з європейськими реформаційними рухами.
Філософський сенс дуалізму Вишенського
Дуалістична картина світу Вишенського може видатися похмурою і песимістичною. Світ – царство зла, людина розірвана між духом і тілом, спасіння можливе лише через відмову від світу. Проте за цим песимізмом щодо «світу» стоїть глибокий оптимізм щодо людини. Людина здатна піднятися над світом, подолати його владу, досягти єднання з Богом. Її гідність визначається не місцем у суспільній ієрархії, а внутрішньою духовністю, і тому найбідніший селянин може стояти перед Богом вище за князя чи єпископа.
Ця віра в людину, у її здатність до духовного звільнення, становить, мабуть, найцінніший зміст філософії Вишенського. Вона робить його попередником тієї традиції «внутрішньої людини», яка досягне свого найвищого вираження в творчості Григорія Сковороди, для якого пізнання себе, своєї «внутрішньої» людини, було початком усякої мудрості.
