Зміст
Критика «латинської» вченості. Погляди на освіту і мову
«Зовнішня» і «внутрішня» мудрість
Протиставлення «внутрішньої» і «зовнішньої» людини має у Вишенського прямий відповідник у сфері знання. Він розрізняє «внутрішню» філософію – мудрість, що спирається на біблійні істини, теоретично осмислені отцями церкви, передусім східними, і досягається в акті містичного осяяння ума, – і «зовнішню» мудрість – античну філософію і сучасну йому гуманістичну вченість, просякнуту світським духом і витворену дискурсивним розумом.
«Внутрішню» філософію Вишенський цінує надзвичайно високо: саме вона веде людину до Бога і до спасіння. До «зовнішньої» ж мудрості він ставиться вкрай негативно. Особливо гостро він виступає проти католицької теології – схоластики, яку називає «плотським мудруванням». Схоластика, що прагнула раціонально обґрунтувати віру за допомогою аристотелівської логіки, видається йому підміною живої віри мертвими поняттями, а претензія розуму осягнути таємниці Бога – гординею.
Аристотель і Платон чи Часословець?
Найвідоміший вислів Вишенського на цю тему міститься в його «Книжці». Звертаючись до православних, він радить: «Лучше тебѣ єсть Часословец, Псалтыр, Охтаик, Апостол и Евангелие с иншими, церкви свойственными, учити и простым богоугодником быти и живот вѣчный получити, нежели Аристотеля и Платона постигнути и философом мудрым ся в житии сем звати и в геенну отъити».
Цей вислів часто наводять як доказ обскурантизму Вишенського, його ворожості до науки. Але варто уважніше вчитатися в його зміст. Вишенський не стверджує, що Аристотель і Платон шкідливі самі по собі. Він стверджує, що спасіння важливіше за земну славу «мудрого філософа», і що якщо доводиться вибирати між ними, то слід вибрати спасіння. Протиставляються не просто два види знання, а два життєві шляхи: шлях смиренного «богоугодника», що прагне вічного життя, і шлях гордого «мудреця», що прагне слави в цьому світі.
Отже, критика «зовнішньої» мудрості у Вишенського – це передусім критика певної життєвої настанови: використання знання для самоутвердження, для кар'єри, для влади. Знання, що відвертає людину від Бога і робить її гордою, гірше за невігластво, бо невіглас може спастися, а гордий мудрець – ні.
Освітня програма
З цієї позиції випливає освітня програма Вишенського, яку він виклав у кількох своїх творах, зокрема в «Пораді» львівському братству. Шкільне навчання, на його думку, має бути зосереджене на вивченні Святого Письма і творів отців церкви. Навчати слід передусім церковнослов'янської мови, Часослова, Псалтиря, Октоїха, Апостола і Євангелія; а з наук – лише тих, що потрібні для розуміння цих книг. Латинська граматика, риторика, діалектика і інші «поганські хитрощі» шкідливі, бо вони відвертають від головного і прищеплюють гордість.
Вишенський розглядає освіту не як засіб набуття знань для світської кар'єри, а як шлях виховання «внутрішньої» людини. Мета освіти – не зробити людину вченою, а зробити її доброю християнкою. Тому він закликає братства не наслідувати єзуїтські школи, які приваблювали молодь блиском латинської вченості, а створювати власні школи на основі православної традиції.
Ця програма не була сприйнята діячами братств та Острозького культурно-освітнього осередку, які, навпаки, прагнули поєднати православну традицію з досягненнями європейської освіти, включаючи вивчення латини і грецької, граматики, риторики, діалектики. Саме цей шлях – шлях синтезу православ'я і європейської вченості – переміг в українській культурі: він приведе до створення Києво-Могилянської колегії 1632 року. Вишенський у цьому сенсі виявився, так би мовити, «по той бік» магістрального шляху розвитку української освіти.
Історичний контекст позиції Вишенського
Проте було б несправедливо оцінювати позицію Вишенського лише з погляду пізніших досягнень. Треба враховувати історичний контекст. Наприкінці XVI століття латинська освіта на українських землях була передусім освітою єзуїтських колегій, які слугували засобом окатоличення і полонізації української знаті. Молоді люди з православних родин, що навчалися в єзуїтів, нерідко ставали католиками і відходили від свого народу. Вишенський бачив у цьому загрозу самому існуванню православної Русі.
Його критика латинської вченості була, отже, і формою опору культурній асиміляції. Він захищав не невігластво, а самобутність власної культури, яка, на його думку, могла бути втрачена, якщо її представники засвоять чужу мову і чужий спосіб думки. У цьому сенсі позиція Вишенського має не лише релігійний, а й національно-культурний зміст.
Мова як носій істини
Особливе місце в поглядах Вишенського займає проблема мови. Він – переконаний прихильник церковнослов'янської мови як мови православної віри. На його думку, ця мова найбільш адекватно виражає суть божественних істин, здобутих через «внутрішній» духовний розум. Вона є мовою предків, мовою, якою Кирило і Мефодій переклали Святе Письмо, мовою, якою віками молилася Русь. Вишенський вважав її Богові любішою за еллінську і латинську, бо вона, на його думку, вільна від поганської «хитрості» і зберегла простоту, властиву справжній вірі.
Водночас Вишенський шанує і «просту» староукраїнську мову, активно використовуючи її у своїй творчості. Він рекомендує, щоб у церкві під час літургії Євангеліє й Апостол читалися церковнослов'янською, а потім пояснювалися людям простою мовою: «Евангелия и Апостола в церкви на литургии простым языком не выворочайте; по литургии ж для зрозумѣня людского попросту толкуйте и выкладайте». Отже, Вишенський не протиставляє дві мови, а розподіляє між ними функції: церковнослов'янська – мова сакральна, «проста» – мова пояснення і проповіді.
Сам Вишенський пише мовою, що поєднує церковнослов'янську основу з численними елементами живої народної мови, з її образністю, приказками, лайливими словами. Його стиль – пристрасний, емоційний, часом грубий, сповнений риторичних запитань, звертань, повторів. Це мова не вченого трактату, а живої проповіді, звернутої до серця слухача. Іван Франко високо цінував цей стиль і вважав Вишенського одним з найталановитіших українських письменників.
«Зачапка мудрого латинника з глупим русином»
Найвиразніше погляди Вишенського на освіту і знання втілено в його творі «Зачапка мудрого латинника з глупим русином». Це діалог, у якому вчений латинник, озброєний логікою і риторикою, нападає на неосвіченого русина, а той, не знаючи силогізмів, відповідає простими словами, спираючись на Святе Письмо і на здоровий глузд. І «глупий» русин перемагає «мудрого» латинника, бо правда на його боці.
Сама назва твору іронічна: «глупий» русин виявляється мудрішим за «мудрого» латинника. Тут проявляється одна з центральних думок Вишенського, що сягає апостола Павла: «мудрість світу цього – безумство перед Богом», а «безумне Боже мудріше за людей». Справжня мудрість не в хитрощах розуму, а в простоті віри; не в умінні сперечатися, а в умінні жити праведно.
Цей мотив – перевага простої народної мудрості над витонченою вченістю – стане надзвичайно популярним в українській літературі і філософії. Його по-своєму розвиватиме Григорій Сковорода, що віддав перевагу життю мандрівного філософа перед кар'єрою вченого; його відгомін чути в народницькій думці XIX століття. Отже, критика «зовнішньої» мудрості у Вишенського, попри її обмеженість, містила глибоку і плідну ідею: знання має служити людині і її моральному вдосконаленню, а не бути самоціллю чи засобом влади.
