Зміст
Соціальна критика і суспільний ідеал
«Посланіє до єпископів»
Найгостріший соціально-критичний твір Вишенського – «Посланіє до єпископів», написане близько 1597 – 1598 років, невдовзі після Берестейської унії. Його адресати – єпископи, що перейшли в унію: митрополит Михайло Рогоза, володимирський єпископ Іпатій Потій, луцький Кирило Терлецький, холмський Діонісій Збируйський, пінський Леонтій Пельчицький, перемишльський Григорій. Звертаючись до них, Вишенський від імені «Іоанна, ченця з Вишні, від Святої Афонської Гори» бажає їм «пам'яті покаяння, страху геєни» і закликає їх схаменутися.
Послання побудоване як розгорнуте викриття. Вишенський звинувачує єпископів у тому, що вони зрадили віру заради земних благ: титулів, маєтків, сенаторських крісел. Він питає їх: чи ви пастирі, чи вовки? Чи ви служите Христові, чи мамоні? Він описує, як вони живуть у розкошах, тримають слуг і челядь, мають фільварки і маєтки з підданими, а тим часом їхні піддані бідують і голодують.
Викриття соціальної несправедливості
Особливо гостро Вишенський викриває соціальну несправедливість. Він описує, як пани і єпископи визискують своїх підданих: збирають з них данину і податки, примушують працювати на панщині, карають, тримають у злиднях. Самі ж вони тим часом живуть у розкоші, їдять і п'ють, грають, наряджаються, тримають собак і коней краще, ніж люди своїх підданих.
Вишенський не обмежується констатацією фактів. Він ставить принципове запитання: на якій підставі одні люди володіють іншими? Хіба піддані не такі самі люди, як і пани? Хіба вони не створені за образом Божим, не викуплені кров'ю Христовою? Його відповідь однозначна: перед Богом усі рівні, і жодна земна ієрархія не може виправдати поневолення одних людей іншими.
У цьому – глибоко демократичний пафос творчості Вишенського, який і зробив його таким близьким Іванові Франку. Франко вважав Вишенського одним з перших виразників народного протесту проти соціального гноблення, а його послання – першими в українській літературі творами, в яких звучить голос пригнобленого народу.
Релігійне обґрунтування рівності
Проте важливо розуміти, на чому ґрунтується соціальна критика Вишенського. Вона виходить не з якоїсь соціальної теорії, а з релігійних засад. Рівність усіх людей перед Богом випливає з того, що всі вони – діти одного Отця, всі створені за образом Божим і всі покликані до спасіння. Земні відмінності – багатство, рід, влада – не мають вічного значення; на Страшному суді кожен відповідатиме лише за свої вчинки.
Тому і висновки, які робить Вишенський, мають переважно релігійно-моральний, а не політичний характер. Він не закликає підданих до повстання, не пропонує змінити суспільний устрій. Його вимога – щоб пани і єпископи схаменулися, покаялися, змінили своє життя, стали справжніми пастирями і християнами. А пригнобленим він пропонує терпіння і віру, нагадуючи, що їхнє становище на землі тимчасове, а справжня нагорода чекає на небі.
Ця позиція, як слушно зазначають дослідники, у соціальному і політичному плані оберталася концепцією пасивного опору. Проповідь аскетизму стає виразом духовного протесту проти несправедливого світу; спасіння себе, віддалення в монастир, чернече життя – способом здобуття духовної свободи. Людина, що зреклася світу, вже не підвладна йому; її не можна поневолити, бо вона нічого не має і нічого не бажає.
Ідеал церкви
Суспільний ідеал Вишенського тісно пов'язаний з його уявленням про церкву. Церква для нього – не ієрархічна організація на чолі з єпископами, а союз віруючих, спільнота братів, об'єднаних вірою і любов'ю. Звідси – його ідея «всесвященства» віруючих і права мирян обирати своїх священиків. Священик повинен бути обраний громадою, а не призначений згори; він має бути гідним свого сану не за родом і багатством, а за чистотою життя і знанням віри.
Ця ідея поєднується у Вишенського з традиційною для православ'я вимогою випробування пастиря чернечим життям. Єпископом, на його думку, повинен ставати лише той, хто пройшов школу аскези, хто зрікся світу і його благ. Тільки така людина може бути справжнім пастирем, а не вовком в овечій шкурі.
У «Пораді» львівському братству Вишенський пропонує конкретні заходи для оздоровлення церковного життя: обирати гідних священиків, навчати дітей у православних школах, дбати про правильне богослужіння, викорінювати порушення. Тут він постає вже не лише як викривач, а й як реформатор, що прагне практичного вдосконалення церковного життя.
Ставлення до унії і Заходу
Значна частина творів Вишенського присвячена полеміці з унією і католицтвом. «Краткословний отвіт Петру Скарзі», «Писаніє до всіх в Лядській землі живущих», «Посланіє до єпископів» – усі вони спрямовані проти спроб підпорядкувати православних владі Риму. Вишенський відкидає претензії Папи на верховенство в церкві, критикує католицькі догмати і обряди, засуджує єзуїтів як головних провідників окатоличення.
Але за цією конфесійною полемікою стоїть і глибша проблема – проблема збереження культурної і національної ідентичності. Для Вишенського православ'я – не лише віра, а й основа самобутності Русі. Відмова від православ'я означає відмову від себе, від своїх предків, від своєї мови і культури. Тому його боротьба проти унії – це водночас і боротьба за існування власного народу як окремої духовної спільноти.
Вишенський протиставляє «Русь» і «Ляхію» не як дві держави, а як два духовні світи: світ простої, щирої віри і світ гордої, обмирщеної, «плотської» мудрості. Польща, яку він називає «Лядською землею», для нього – країна, що втратила справжню віру через гордість і розкіш своєї знаті. І він закликає своїх співвітчизників не піддаватися спокусі «ляцької» культури, а зберігати вірність своїй традиції.
Значення соціальної критики Вишенського
Соціальна критика Вишенського, попри її релігійну основу і пасивний характер висновків, має велике значення для історії української суспільної думки. Вона засвідчує, що вже наприкінці XVI століття в українській культурі сформувалося усвідомлення соціальної несправедливості і моральне засудження гноблення. Ідея рівності всіх людей перед Богом, гідності кожної людини незалежно від її суспільного становища, обов'язку можновладців служити, а не панувати, стала однією з наскрізних ідей української думки.
Від Вишенського ця лінія простягається до козацьких літописців, що описували страждання народу під владою польських панів, до Сковороди з його критикою «світу», що ловить людину своїми спокусами, до Шевченка з його пристрасним викриттям кріпацтва, до Франка, що знайшов у Вишенському свого духовного предтечу.
