іван.франко:еволюція.світогляду.від.позитивізму.до.ідеалістичного.реалізму

Еволюція світогляду – від позитивізму до «ідеалістичного реалізму»

Позитивістський початок

Світогляд Франка пройшов складну еволюцію. Почавши з успадкованого від Михайла Драгоманова раціоналізму позитивістського штибу і засад реалістичної естетики, з оспівування «розуму владного» і утвердження громадського змісту мистецтва та його доступності, Франко згодом наближається до філософії життя і до засад «ідеалістичного реалізму», опертого на національну романтичну традицію і віру в творче призначення духу.

У молоді роки Франко був захоплений ідеями позитивізму, природознавства, еволюціонізму. Він читав Конта, Спенсера, Дарвіна, Бюхнера, Молешотта, Маркса, Енгельса. Наука, розум, прогрес були для нього головними цінностями. У вірші «Гімн» («Вічний революціонер», 1880) він оспівує дух, «що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю»; у поезіях збірки «З вершин і низин» – працю, науку, боротьбу за краще майбутнє. Мистецтво, на його тодішнє переконання, повинно служити суспільству, відображати реальне життя і боротися з несправедливістю.

Цей ранній позитивізм виявився і в літературній творчості Франка. Його бориславські оповідання і повісті («Boa constrictor», «Борислав сміється») – зразки реалістичної і навіть натуралістичної прози, що з документальною точністю відтворюють життя робітників нафтових промислів. Франко вивчав їхнє життя, як природознавець вивчає природу, прагнучи об'єктивно показати соціальні причини їхніх страждань.

Криза позитивізму

Проте вже наприкінці 1880-х – у 1890-х роках у світогляді Франка намічаються зміни. Він дедалі більше усвідомлює обмеженість позитивізму, його нездатність відповісти на найглибші питання людського буття: про сенс життя, про смерть, про любов, про страждання. Розум і наука, як він переконується, можуть пояснити, як влаштований світ, але не можуть пояснити, навіщо людина живе.

Ця криза знайшла відображення в поемі «Смерть Каїна» (1889), де Каїн, вигнаний з людського суспільства, шукає дерево пізнання, сподіваючись знайти в ньому відповідь на питання про сенс життя. Знайшовши його, він переконується, що пізнання без любові не дає щастя. Не в знанні, а в любові – такий висновок поеми. Отже, вже 1889 року Франко визнає, що розум недостатній для осягнення сенсу буття і що вища мудрість – у серці, у любові.

Особливо виразно криза позитивізму проявилася в ліричній драмі «Зів'яле листя» (1896) – одній з найглибших збірок інтимної лірики в українській літературі. Тут Франко звертається до внутрішнього світу людини, до її найглибших переживань – любові, розпачу, самотності, – що не піддаються раціональному поясненню.

Психологія творчості

Важливим етапом еволюції Франка стала його праця «Із секретів поетичної творчості» (1898) – одна з перших в Європі систематичних праць з психології художньої творчості. У ній Франко, спираючись на новітні досягнення психології (Вундт, Джеймс, Рібо), аналізує, як відбувається творчий процес, яку роль у ньому відіграють свідоме і несвідоме, як поет перетворює свої враження на художні образи.

Франко звертає увагу на роль «несвідомого» – «підсвідомого», як він його називає, – у творчості. Поет, на його думку, творить не лише свідомо, за планом, а й несвідомо, під впливом прихованих у глибині душі вражень, переживань, асоціацій. Творчість – це процес, у якому свідоме і несвідоме взаємодіють, і результат її часто несподіваний для самого автора. Ця думка, висловлена ще до появи психоаналізу Фройда, засвідчує проникливість Франка як психолога.

У цій праці Франко також обстоює думку про те, що мистецтво не є простим відображенням дійсності, як вважали прихильники наївного реалізму. Митець не копіює дійсність, а творить новий світ – світ образів, що виражають його внутрішнє бачення. Отже, мистецтво – творчий акт, у якому активну роль відіграє суб'єктивність митця.

«Ідеалістичний реалізм»

Зрілий Франко приходить до позиції, яку дослідники називають «ідеалістичним реалізмом». Ця позиція не відкидає реалізму, тобто вірності дійсності, але доповнює його ідеалістичним виміром – вірою в ідеал, у творче призначення духу, у силу людської волі. Реальність – не лише те, що є, а й те, що може і повинно бути; людина не лише продукт обставин, а й творець свого життя і свого світу.

У статті «Поза межами можливого» (1900) Франко пише про ідеал: «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоби наближуватись до нього». Тут поєднано три здібності людини: серце, розум і волю. Ідеал не дається лише розумові; він має бути відчутий серцем і здійснений волею. Отже, змагання до ідеалу під силу лише цілісній людині, що поєднує в собі всі ці здібності.

Цей примат суб'єктивності – віри в ідеал – на ґрунті єдності розуму, почуттів і волі зближує зрілого Франка з українською традицією «філософії серця», від якої він у молодості відходив. Водночас він зберігає раціоналізм і науковість: його формула – «раціоналізм у справах віри і реалізм у штуці», тобто розумне ставлення до релігійних питань і реалістичне мистецтво, – і водночас віра в ідеал і романтизм «огню в одежі слова».

Філософія життя

Дослідники вказують і на вплив на зрілого Франка філософії життя – течії, що в кінці XIX – на початку XX століття протиставила себе позитивізмові і раціоналізму (Ніцше, Бергсон, Дільтей). Філософія життя наголошувала на ірраціональних, вольових, творчих силах життя, на неповторності індивідуального досвіду, на ролі інтуїції в пізнанні. Франко був знайомий з працями Ніцше і по-своєму відгукнувся на них: у поемі «Мойсей» і в інших творах звучать мотиви вольового, творчого зусилля, героїчного подвигу, самопожертви.

Проте Франко ніколи не був ніцшеанцем. Він рішуче відкидав ніцшеанський культ «надлюдини», що зневажає «натовп», і аморалізм. Його герой – не надлюдина, що панує над масою, а будитель, що жертвує собою заради маси. Тут проходить принципова межа між Франком і Ніцше: для Франка вища цінність – не сила і воля до влади, а служіння і жертва.

Значення еволюції світогляду

Еволюція світогляду Франка від позитивізму до «ідеалістичного реалізму» відображає загальну еволюцію європейської думки кінця XIX – початку XX століття, коли криза позитивізму привела до пошуків нових шляхів. Але Франко пройшов цей шлях по-своєму: не відкинувши розуму і науки, він доповнив їх визнанням ролі серця, волі, ідеалу, несвідомого. Його зрілий світогляд – це синтез раціоналізму і романтизму, науки і віри в ідеал, реалізму і творчої свободи духу.

іван.франко/еволюція.світогляду.від.позитивізму.до.ідеалістичного.реалізму.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів