Зміст
Особистість і загал. Філософські поеми Франка
Центральна проблема
Центральною для Франка проблемою, як слушно зазначають дослідники, є проблема «особистість і загал». Він розгортає її в різних площинах: герой і маса, творець і народ, митець і публіка, будитель і спільнота. Ця суперечність у її різних модифікаціях осмислюється і переживається поетом як смисложиттєва, спроектована на долю українського інтелігента, що за вкрай несприятливих умов життя бездержавної спільноти має бути готовим до жертовного подвигу, щоб сприяти перетворенню маси на активну і самосвідому національну силу.
Найповніше ця проблема розкрита не в публіцистиці, а в художніх творах Франка, насамперед у філософських поемах. Саме тут філософське обдарування Франка, за оцінкою дослідників, виявилося найповніше.
«Каменярі»
Уже в ранньому вірші «Каменярі» (1878) окреслено основні мотиви цієї проблематики. Ліричний герой бачить уві сні безліч людей, прикутих ланцюгами до високої скелі, які ломлять її залізними молотами. Вони знають, що, можливо, не доживуть до кінця своєї праці, що їх зневажають і не розуміють, але не припиняють роботи: «Ми ломимо скалу, рівняєм правді путь, / І щастя всіх прийде по наших аж кістках».
У цьому образі – ідея жертовного служіння: будителі народу працюють для майбутнього, якого самі не побачать, і їхня нагорода – не особисте щастя, а свідомість виконаного обов'язку. Каменярі – не надлюди, що панують над масою, а раби, що добровільно взяли на себе тяжку працю заради інших. Їхня велич – у самопожертві.
«Смерть Каїна»
У поемі «Смерть Каїна» (1889) Франко звертається до біблійного сюжету, але трактує його по-своєму. Каїн, проклятий за вбивство брата, блукає по світу, мучений сумлінням. Він шукає дерево пізнання добра і зла, сподіваючись, що пізнання дасть йому відповідь на питання про сенс життя і звільнить від страждання. Знайшовши його і скуштувавши плодів, він переконується, що пізнання саме по собі не дає щастя; справжня мудрість – у любові до людей. Каїн вирішує повернутися до людей, щоб нести їм цю істину, але гине від руки сліпого Ламеха.
Поема ставить питання про співвідношення розуму і серця, пізнання і любові. Розум без любові не здатен дати людині щастя і сенс життя; лише любов, що поєднує людину з іншими людьми, рятує її від самотності і відчаю. Ця думка, як ми бачили, сигналізувала кризу позитивістського світогляду Франка.
«Похорон»
Поема «Похорон» (1899) – одна з найтрагічніших у творчості Франка. Її герой, Мирон, – колишній провідник народного руху, що зрадив свій народ, перейшовши на бік ворогів. Уві сні він бачить власний похорон, у якому беруть участь вороги його народу, вдячні йому за зраду. Але виявляється, що зрада Мирона мала й інший сенс: перейшовши на бік ворогів, він тим самим відкрив своєму народові очі на небезпеку і пробудив його до боротьби.
Поема відображає складні переживання самого Франка, якого не раз звинувачували у «зраді» – то народовці, то радикали, то соціалісти. Вона ставить питання про ціну, яку будитель платить за свою діяльність, про нерозуміння і відкидання, з якими він стикається, про складність морального вибору в умовах боротьби.
«Іван Вишенський»
Поема «Іван Вишенський» (1900) розгортає проблему «особистість і загал» на історичному матеріалі. Старий полеміст, що усамітнився на Афоні, отримує лист від земляків із проханням повернутися в Україну і допомогти рідному народові в боротьбі за віру і права. Він переживає тяжку внутрішню боротьбу між обов'язком особистого спасіння і обов'язком перед народом.
Вишенський зрештою вирішує не повертатися, залишитися в монастирі, присвятивши себе молитві. Але ця перемога особистого спасіння над громадським обов'язком виявляється пірровою: герой відчуває, що зрадив свій народ, і його останні дні сповнені муки сумління. Наприкінці поеми він іде в гори і зникає, ніби розчиняючись у природі.
Ця поема – глибоке філософське осмислення дилеми, що стояла перед багатьма українськими інтелігентами: що важливіше – особиста досконалість чи служіння народу? Франко не дає однозначної відповіді, але симпатії його явно на боці служіння: спасіння, що відвертається від страждань ближніх, є сумнівним спасінням.
«Мойсей»
Вершиною філософської поезії Франка є поема «Мойсей» (1905). Вона написана на біблійний сюжет про Мойсея, що сорок років водив народ Ізраїлю пустелею, ведучи його до обіцяної землі. Але Франко зосереджується на останніх днях Мойсея, коли народ, втомлений блуканнями, повстає проти свого провідника і відмовляється йти далі.
Поема відкривається знаменитим прологом, звернутим до українського народу: «Народе мій, замучений, розбитий, / Мов паралітик той на роздорожжу, / Людським презирством, ніби струпом, вкритий!» Поет з болем бачить пригніченість, роз'єднаність, пасивність свого народу, але вірить у його майбутнє: «Та прийде час, і ти огнистим видом / Засяєш у народів вольних колі».
Мойсей, відкинутий народом, залишається на самоті і переживає найтяжчу кризу. Його спокушає демон Азазель, що навіює йому сумнів: а чи справді Бог кликав його? Чи не марною була вся його праця? Чи не обманював він народ і себе? Мойсей переживає глибокий духовний злам, але зрештою знаходить в собі сили прийняти свою долю. Він помирає, не дійшовши до обіцяної землі, але його жертва не марна: народ, побачивши смерть провідника, прокидається і рушає вперед під проводом нового вождя, Єгошуа.
Філософський сенс «Мойсея»
У «Мойсеї» найповніше розкрита проблема «особистість і загал». Провідник народу приречений на самотність і нерозуміння; він веде народ до мети, якої сам не побачить; він мусить пройти через сумніви і спокуси і зберегти віру в ідеал навіть тоді, коли всі від нього відвертаються. Його велич – у самопожертві, у вірності покликанню попри все.
Водночас поема має глибокий національний зміст. Мойсей – образ будителя українського народу, а Ізраїль – образ самого народу, що блукає «пустелею» бездержавності і втратив віру в можливість звільнення. Франко вірить, що народ зрештою прокинеться і дійде до своєї «обіцяної землі» – національної свободи. Але цей шлях вимагає жертв, і першими жертвами стають ті, хто вказує шлях.
Значення філософських поем
Філософські поеми Франка – вершина української філософської поезії. У них граничні проблеми людського буття – сенс життя, смерть, любов, вина, сумнів, віра, самопожертва – осмислені в етико-антропологічному ракурсі і в нерозривному зв'язку з долею народу. Поеми «Смерть Каїна», «Іван Вишенський», «Похорон», «Мойсей» належать до найглибших творів української літератури і не втрачають актуальності, бо ставлять питання, які постають перед кожним поколінням.
