Користувальницькі налаштування

Налаштування сайту


іларіон.київський:закон.і.благодать.філософія.історії.іларіона

Закон і Благодать – філософія історії Іларіона

Історія як здійснення задуму

Центральна ідея «Слова» – ідея осмисленої, спрямованої історії. Для Іларіона, як і для християнської думки загалом, історія людства не є безкінечним коловоротом подій, як її часто уявляла антична думка, а лінійним процесом, що має початок (створення світу), середину (пришестя Христа) і кінець (Страшний суд, «будущій вѣкъ»). Цей процес не є сліпим: він розгортається за задумом Бога, який від початку «зволив і намислив» послати у світ Сина свого і через Нього явити Благодать.

Таке розуміння історії дослідники називають провіденціалістським і телеологічним: усе в історії відбувається за Божим промислом і спрямоване до певної мети. Проте у Іларіона провіденціалізм не означає фаталізму. Історія для нього – поступове виховання людства, його дорослішання від стану «дитинства» під опікою Закону до стану «зрілості» і свободи у Благодаті. Закон, за словами Іларіона, був даний для того, щоб до нього «обвиклося людське єство», ухиляючись від ідольського многобожжя до віри в єдиного Бога, щоб людство, «як брудний посуд», обмилося водою Закону і обрізання і стало здатним прийняти «молоко Благодаті й хрещення».

Отже, Закон не є чимось ворожим Благодаті. Він її «предтеча і слуга»: «Законъ бо прѣдътечя бѣ и слуга благодѣти и істинѣ, истина же и благодать слуга будущему вѣку, жизни нетлѣньнѣи». У цій короткій формулі – вся структура історії: Закон служить Благодаті, Благодать служить вічному життю. Кожен етап має свою мету поза собою, і вся історія спрямована до свого завершення.

Алегорія Агарі і Сарри

Щоб показати співвідношення Закону і Благодаті, Іларіон розгортає розлогу алегорію, взяту з книги Буття та послання апостола Павла до Галатів. Авраам мав дружину Сарру, вільну, але вона довго була неплідною. Тоді, за порадою самої Сарри, Авраам увійшов до її рабині Агарі, і та народила йому сина Ізмаїла. Лише згодом, у глибокій старості, Сарра народила Ісаака – «свободная свободнаго».

Іларіон тлумачить кожну деталь цієї історії. Сарра – Благодать, Агар – Закон. Неплідність Сарри означає, що Благодать до певного часу не могла з'явитися у світі: Але Іларіон тут же уточнює, що Сарра не була безплідною за природою: її лоно було «закрите» Божим провидінням, якому було завгодно, щоб вона народила лише на старості. Отже, затримка Благодаті – не випадковість, а частина задуму. Як Сарра сама послала Авраама до Агарі, так і Благодать «сама» попросила Бога зійти на Синай і дати Закон, поки не настав час її власного приходу. Ізмаїл, син рабині, означає народ Закону, «рабичича»; Ісаак, син вільної, – народ Благодаті, християн.

Подальші події алегорії так само отримують духовне тлумачення. Коли Ісаак підріс і був відлучений від грудей, Авраам влаштував бенкет – це означає, що Христос, проживши тридцять років на землі втаємничено, виходить на проповідь і являє Благодать усім людям у Йордані. Коли Ізмаїл став кривдити Ісаака, Сарра попросила Авраама вигнати рабиню з сином – так і Благодать, побачивши, як християн кривдять іудеї, «сини рабського закону», просить Бога вигнати іудейство. Зруйнування Єрусалима римлянами Іларіон розуміє як здійснення цього прохання: «І закон по сьому, як вечірня зоря, погас».

Варто зазначити, що антиіудейські мотиви «Слова» – данина середньовічній полемічній традиції, яка була загальною для християнської літератури тієї доби. Для Іларіона «іудейство» – передусім символ Закону, замкненого в межах одного народу і «тіні», яка не перейшла в «істину». Його головна мета – не полеміка з конкретним народом, а утвердження вселенського характеру Благодаті, відкритої всім народам, і серед них – народу руському.

Опозиції Закону і Благодаті

Розгортаючи алегорію, Іларіон вибудовує цілу систему протиставлень, які дослідники справедливо вважають своєрідною категоріальною сіткою його мислення:

  • тінь – істина («прежде стѣнь, ти по томь истина»);
  • рабство – свобода (Агар-рабиня і вільна Сарра; «сынъ, а не рабъ»);
  • місяць – сонце (світло місяця блякне при сході сонця);
  • свічка – сонце (іудеї «при свѣшти законьнѣи» шукали оправдання, християни «при благодѣтьнѣимъ солнци» спасіння своє будують);
  • озеро – джерело (озеро Закону пересохло, джерело Євангелія залило всю землю);
  • оправдання – спасіння;
  • земне – небесне (іудеї раділи земному, християни радіють майбутньому на небесах);
  • один народ – усі народи.

Особливо важливе розрізнення оправдання і спасіння. Іларіон пише: «Іудейство стѣнемь и закономъ оправдаашеся, а не спасаашеся, хрьстіани же истиною и благодатію не оправдаються, нъ спасаються. Въ іудѣихъ бо оправданіе, въ христіаныихъ же спасеніе. Яко оправданіе въ всемь мирѣ есть, а спасеніе въ будущіимъ вѣцѣ». Оправдання – це дотримання зовнішніх правил, відповідність нормі в межах цього світу; спасіння – внутрішнє переображення людини, яке відкриває їй вічне життя. Закон регулює поведінку, Благодать змінює саму людину. Тут, по суті, сформульовано різницю між етикою зовнішнього приписання та етикою внутрішньої свободи, яка згодом стане однією з центральних тем європейської філософії.

«Нове вчення – нові міхи»

Звідси випливає ще одна принципова думка Іларіона. Новий зміст потребує нових носіїв. Посилаючись на євангельську притчу про те, що молоде вино не вливають у старі міхи, Іларіон пояснює: іудеї не змогли втримати навіть тіні Закону, раз у раз поклоняючись ідолам, – як же їм зберегти науку істинної Благодаті? «На нове вчення – нові міхи, нові народи». Тому віра і переходить до нових народів, серед яких і русь.

Ця думка має не лише богословське, а й глибоко історіософське значення. Вона означає, що історичне старшинство народу не дає йому переваги перед Богом. Народ, що прийшов до віри пізно, не стоїть нижче за народи, що прийняли її раніше. Іларіон посилається на євангельські слова про те, що «багато перших стануть останніми, а останні – першими», і на притчу про робітників у винограднику, які, прийшовши в останню годину, отримали таку саму плату, як і ті, що працювали від ранку. Новий народ, прийнявши Благодать, стає рівноправним спадкоємцем Бога.

Історичний оптимізм

Від цих міркувань тягнеться пряма лінія до кульмінації «Слова» – прославлення Русі. «Вѣра бо благодатьнаа по всеи земли прострѣся и до нашего языка рускааго доиде». Іларіон з піднесенням описує зміни, що сталися на Русі з прийняттям християнства: уже не ідолослужителями називаємося, а християнами; не без надії живемо, а сподіваючись на життя вічне; не капища сатанинські городимо, а церкви Христові зводимо; не приносимо в жертву бісам один одного, а Христос за нас приноситься в жертву Богові й Отцеві.

У цих рядках – виразний історичний оптимізм, віра в те, що історія рухається від гіршого до кращого, від темряви до світла, від рабства до свободи. Для Іларіона прийняття християнства – це перехід народу з «дитинства» в «зрілість», з невідання – до «розуму істинного». Показово, що свою вдячність Богові він формулює саме в категоріях пізнання: Бог «спас нас і до розуму істинного привів». Віра для Іларіона тісно пов'язана зі знанням і просвітою, і в цьому сенсі вже в першому творі вітчизняної думки закладено ту настанову на поєднання віри і розуму, яка стане характерною для всієї української філософської традиції.

Отже, філософія історії Іларіона – це цілісна концепція, що поєднує християнський універсалізм з утвердженням гідності окремого народу. Історія має сенс і мету, вона рухається від Закону до Благодаті, від тіні до істини, від одного народу до всіх народів, і кожен народ, долучившись до цього руху, стає повноправним учасником світової історії.

іларіон.київський/закон.і.благодать.філософія.історії.іларіона.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів