іларіон.київський:похвала.володимиру.ідея.рівноправності.народів

Похвала Володимиру – ідея рівноправності народів і сакральність влади

Русь серед народів світу

Третя частина «Слова» відкривається своєрідним гімном усім народам, що прийняли християнство. Іларіон перелічує, як кожна земля шанує свого апостола-просвітителя: Римська земля хвалить Петра і Павла, Азія, Ефес і Патмос – Іоанна Богослова, Індія – Хому, Єгипет – Марка. Усі країни, міста і народи шанують і славлять кожен свого учителя, що навчив їх православної віри. «Похвалимъ же и мы, по силѣ нашеи, малыими похвалами великаа и дивнаа сотворьшаго, нашего учителя и наставника, великаго кагана нашеа земли Володимера».

Цей перелік має глибокий сенс. Іларіон ставить Русь в один ряд з найдавнішими християнськими землями, а Володимира – в один ряд з апостолами. Русь отримала віру не від апостола, як Рим чи Єгипет, але це не применшує її гідності: її апостолом став власний князь. У цьому – виразна полемічна спрямованість твору проти візантійських уявлень про ієрархію народів, в якій «новонавернені» варвари мали займати підлегле місце щодо імперії, «другого Риму».

Показово, що Іларіон називає Володимира «каганом» – титулом, який засвідчував рівність київського володаря з наймогутнішими правителями того часу. Цей титул, відомий з арабських і західних джерел IX століття, підкреслював суверенний, «царський» характер влади руських князів, їхню незалежність від Візантії.

Пам'ять про предків

Особливої уваги заслуговує те, як Іларіон говорить про дохристиянське минуле Русі. Він не зневажає його, як це часто бувало в середньовічній літературі неофітів, а, навпаки, вшановує. Володимир – «внук старого Ігоря, син же славного Святослава», які «в літа свої владарюючи, мужністю і хоробрістю прославилися в країнах багатьох і перемогами та силою споминаються нині й славляться». Вони владарювали не в «худій і невідомій землі», а в Руській, яку знають і про яку чули на всіх чотирьох кінцях землі.

Ця думка надзвичайно важлива для розуміння історіософії Іларіона. Хрещення не перекреслює минулого народу, а увінчує його. Історія Русі – не історія, що почалася з нуля в 988 році, а безперервний процес, у якому язичницька доба з її військовою славою та державним будівництвом підготувала ґрунт для прийняття віри. Так само, як Закон був «предтечею» Благодаті, так і славне минуле Русі було «предтечею» її християнського майбутнього. Тут Іларіон, по суті, застосовує свою загальну схему історії до історії власного народу.

Навернення Володимира

Розповідаючи про хрещення Володимира, Іларіон підкреслює кілька моментів. По-перше, Володимир прийшов до віри не під тиском обставин чи силою чуда, а внаслідок власного розумного вибору: він «чув» про православну грецьку землю, «христолюбиву і сильну вірою», і серцем побажав стати християнином. По-друге, його навернення було внутрішнім переображенням: князь, що був у язичестві жорстоким і пристрасним, після хрещення став милостивим, щедрим до бідних, турботливим про вдів і сиріт. По-третє, він не тільки сам охрестився, а й охрестив усю свою землю.

Іларіон захоплюється тим, що Володимир повірив, не бачивши Христа, не бачивши апостолів і чудес. Апостоли бачили воскреслого Христа, Хома доторкнувся до Його ран – і повірили. Володимир же повірив лише почувши, і тому «блаженний», бо, за словами Христа, блаженні ті, що не бачили і увірували. Тим самим Іларіон підносить віру, засновану на внутрішньому переконанні, над вірою, що потребує зовнішніх доказів.

Щодо хрещення всієї землі Іларіон зауважує, що ніхто не противився благочестивому повелінню князя, і додає показове уточнення: якщо хто і не з любові, то зі страху перед повелителем хрестився, бо «благовѣріе его съ властію съпряжено бѣ». Цей реалістичний штрих свідчить, що автор не ідеалізує процес християнізації і розуміє роль державної влади в ньому.

Володимир і Костянтин

Кульмінацією похвали є порівняння Володимира з римським імператором Костянтином Великим, який зробив християнство державною релігією імперії. Той у еллінів і римлян царство Богові підкорив, а Володимир – у Русі. Той з матір'ю своєю Єленою приніс хрест з Єрусалима і утвердив віру; Володимир з бабою своєю Ольгою приніс хрест з «нового Єрусалима», Константинополя, і утвердив віру в своїй землі. Тож він «подобний» Костянтинові, однакової з ним слави і честі гідний.

Це порівняння мало не лише риторичне, а й політико-ідеологічне значення. У візантійській політичній думці Костянтин був зразком християнського правителя, «рівноапостольним» царем. Ставлячи Володимира поруч із Костянтином, Іларіон фактично стверджує рівність київської держави з Візантійською імперією. Руський князь – не васал і не «архонт» на периферії імперії, а самостійний християнський володар, чия влада має таке саме священне джерело.

Ярослав – продовжувач батькової справи

Від Володимира Іларіон переходить до його сина Ярослава, називаючи його «добрим свідком благовірства» батька. Ярослав не порушив батькових настанов, а утвердив їх; не применшив, а примножив; не зруйнував, а довершив. Іларіон згадує храм Святої Софії, який Ярослав збудував «на освячення» Києву, і Благовіщенську церкву на Золотих воротах. Звертаючись до Володимира, він закликає його встати з гробу і подивитися на сина, на свій город, що сяє величчю, на церкви, що процвітають, на християнство, що зростає.

У цьому образі – наступність поколінь, спадкоємність влади і культури. Ярослав мислиться не як новатор, а як продовжувач, який завершує розпочату батьком справу. Так вибудовується певна модель історичного розвитку, в якій кожне покоління спирається на досягнення попереднього і передає їх наступному. Іларіон звертається і до княгині Ірини, і до онуків Володимира, бажаючи, щоб влада і благочестя передавалися в роді.

Сакральність і відповідальність влади

Похвала Володимиру містить і певну концепцію влади. Влада, за Іларіоном, має божественне джерело і священний характер. Князь, що привів народ до віри, стає «апостолом» свого народу, а отже, його влада набуває релігійного освячення. Звідси – ідея сакральності престолонаслідування, яка зрівнювала київських князів з візантійськими імператорами.

Однак у Іларіона сакральність влади нерозривно поєднана з її відповідальністю. Володимир у похвалі – не самодержець, що стоїть понад законом, а християнський правитель, який судить справедливо, милує бідних, піклується про своїх людей. Іларіон підкреслює його милосердя і щедрість, його «правду», мудрість у раді з дружиною. Влада виправдовується не силою, а служінням. Ця думка – влада як служіння Богові і народові – стане однією з провідних у подальшій українській політичній думці, від «Повчання» Володимира Мономаха до «Пактів і конституції» Пилипа Орлика.

Отже, похвала Володимиру – не просто панегірик. Це завершення цілісної концепції історії, в якій Русь, прийнявши Благодать, вступає в сім'ю християнських народів як рівноправний член, з власною гідністю, власною історією і власними святими. У цьому – ідейний пафос «Слова», що робить його не лише пам'яткою богословської думки, а й першим маніфестом національної самосвідомості в історії української культури.

іларіон.київський/похвала.володимиру.ідея.рівноправності.народів.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів