Користувальницькі налаштування

Налаштування сайту


іларіон.київський:христологія.і.вчення.про.людину

Христологія і вчення про людину

Догмат про дві природи

Між викладом алегорії Закону і Благодаті та розповіддю про поширення віри Іларіон вміщує фрагмент, який є, мабуть, найвідомішим місцем «Слова». Це урочистий виклад християнського вчення про Христа як Бога і людину водночас, побудований на послідовному протиставленні: що Христос робить «як людина» і що «як Бог».

Як людина, Він ріс, а як Бог – творив чудеса. Як людина, лежав у яслах, а як Бог – приймав дари і поклоніння від волхвів. Як людина, втікав до Єгипту, а як Богу, Йому поклонилися рукотворні ідоли єгиптян. Як людина, прийшов на хрещення, а як Бога, Його устрашився Йордан і потік назад. Як людина, пішов на весілля в Кані Галілейській, а як Бог, перетворив воду на вино. Як людина, спав на кораблі, а як Бог, заборонив вітрам і морю – і вони послухали Його. Як людина, плакав за Лазарем, а як Бог, воскресив його з мертвих. Як людина, був розіп'ятий, а як Бог, власною владою ввів у рай розіп'ятого разом із Ним розбійника. Як людина, був покладений у гріб, а як Бог, зруйнував пекло і визволив душі.

Цей фрагмент є не просто риторичною прикрасою. Він містить чітко сформульований догмат, ухвалений Четвертим Вселенським (Халкідонським) собором 451 року: у Христі дві природи – божественна і людська – поєднані «незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно». Іларіон викладає цей складний догмат не мовою абстрактних понять, а мовою подій євангельської історії, і саме тому його виклад такий виразний і переконливий. Кожна подія показує одночасно обидві природи: справжність людської (Христос справді голодує, плаче, страждає, помирає) і справжність божественної (Він справді творить чудеса, воскрешає, перемагає смерть).

Філософський сенс христології

Чому ця тема настільки важлива для Іларіона? Відповідь пов'язана з усім задумом «Слова». Якщо Бог справді став людиною, то людське єство не є чимось нікчемним і приреченим. Воно здатне прийняти божественне, поєднатися з ним, бути переображеним. «Присѣтивьшу богу человѣчьска естьства, – пише Іларіон, – явишася уже безвѣстнаа и утаенаа». Відвідання Богом людського єства відкриває людям те, що досі було невідомим і прихованим.

Отже, христологія Іларіона є водночас і антропологією. Вона містить високу оцінку людини: людина – не лише створіння, яке має коритися зовнішньому закону, а істота, покликана до переображення, до «обоження», як це називали грецькі отці церкви. Ідея обоження, тобто здатності людини через благодать стати причетною до божественного життя, стане однією з наскрізних тем української духовної традиції – від Києво-Печерського патерика до Паїсія Величковського і Григорія Сковороди.

Важливо також, що Христос у Іларіона – не лише Бог, який зійшов до людей, а й людина, яка пройшла весь шлях людського життя: народження, дитинство, дорослішання, працю, страждання, смерть. Цим освячено саме людське життя у всіх його проявах. Тому і праця, і родина, і державне будівництво можуть бути осмислені як частини священного процесу, а не лише як мирська суєта. Ця думка знайде свій розвиток у похвалі Володимиру і Ярославу, де державна і культурна діяльність князів описується як служіння Богові.

Людина між Законом і Благодаттю

Вчення про людину у Іларіона прямо пов'язане з його філософією історії. Людина під Законом, за образним висловом автора, «горбиться» – вона пригнічена, обмежена, підпорядкована зовнішнім приписам. Людина в Благодаті «пространно ходить» – випростана, вільна, відкрита до світу. «И уже не гърздится въ законѣ человѣчьство, нъ въ благодѣти пространо ходить». Цей образ надзвичайно вдалий: він передає ідею внутрішнього звільнення, яке приносить Благодать.

Проте свобода у Іларіона не тотожна сваволі. Це свобода сина, а не раба: «Сынъ, а не рабъ». Раб виконує волю господаря зі страху, син – з любові. Раб не має спадщини, син є спадкоємцем. Тому свобода Благодаті – це свобода відповідальна, яка передбачає внутрішнє прийняття добра, а не зовнішнє підкорення йому. Ця думка, що сягає апостола Павла, у Іларіона отримує виразне соціальне забарвлення: християнство мислиться як релігія людської гідності, яка звільняє людину від рабського стану.

Розум і серце

Ще один важливий аспект антропології Іларіона – вчення про пізнання. Іларіон надзвичайно високо цінує розум і книжне знання. Хрещення Русі, як уже згадувалося, він розуміє як вихід з невідання до «розуму істинного». Володимир, за його словами, прийшов до віри не через чудеса, як апостоли, а через власне розмірковування: він почув про благовірну грецьку землю, і «въжделѣ сердцемь, възгорѣся духомь», щоб стати християнином. Його навернення – результат розумного вибору, а не сліпого підкорення.

Водночас Іларіон постійно говорить про «серце» як осередок духовного життя людини. В. Горський звертає увагу, що серце в Іларіона пов'язане не лише з почуттями, а й з розумом і волею: людина пізнає Бога «сердечними очима», «розумом сердечним». Ця ідея – прозріння «очима серця» – має біблійне походження (послання до Ефесян говорить про «очі серця»), але саме в українській традиції вона отримає особливо глибоке і своєрідне осмислення. Від Іларіона через Кирила Транквіліона-Ставровецького до Григорія Сковороди і Памфіла Юркевича тягнеться лінія «філософії серця», яку Д. Чижевський вважав однією з найхарактерніших рис українського духовного типу.

Іларіон звертається до Володимира: «тобою ми, сліпі бувши, сердечними очима прозріли». Пізнання істини мислиться як прозріння, як перехід від темряви до світла. Але орган цього прозріння – не лише зовнішній розум, що оперує поняттями, а розум, поєднаний з серцем, з усією цілісністю людського духу. Тут, у зародковому вигляді, міститься ідея цілісного пізнання, в якому беруть участь і розум, і почуття, і воля.

Покаяння і моральна відповідальність

Завершальна «Молитва» Іларіона доповнює його антропологію ще одним важливим мотивом. Якщо в похвальній частині «Слова» панує урочистий, піднесений тон, то в «Молитві» звучить покаяння і усвідомлення людської недосконалості. Від імені всієї землі Іларіон визнає: ми згрішили, не зберегли заповідей, земні будучи, до земних прихилилися. Все благе йде від Бога до людей, а все неправедне – від людей до Бога.

Цей мотив урівноважує історичний оптимізм «Слова». Прийняття Благодаті не робить народ досконалим автоматично. Благодать – це дар, але дар, який вимагає відповідальності. Людина, навіть охрещена, лишається вільною, а отже, здатною до гріха. Тому Іларіон просить Бога не судити суворо, а милувати; не карати тривалим гнівом, бо людське єство не витримає його, як стебло не витримує вогню; оберегти землю від голоду, війни і чвар. «Молитва» містить і виразно громадянський мотив: прохання про мир, про захист від чужоземців, про благополуччя всіх – князів і бояр, багатих і бідних.

Отже, людина в розумінні Іларіона – істота висока за своїм покликанням, здатна до пізнання істини і до переображення, але водночас слабка, схильна до гріха, яка потребує милості й постійного духовного зусилля. Ця діалектика величі й немочі, свободи й відповідальності є, мабуть, найглибшим антропологічним змістом «Слова про закон і благодать».

іларіон.київський/христологія.і.вчення.про.людину.txt · Востаннє змінено: повз majesty

Donate Powered by PHP Valid HTML5 Valid CSS Driven by DokuWiki
Directory — якісний каталог для якісних сайтів