Зміст
Етика. «Мир з Богом людині»
Сенс життя і праця
Етичні погляди Інокентія Ґізеля становлять інтерес передусім з огляду на розв'язання ним проблем сенсу життя, можливості досягнення щастя і взаємозв'язку волі й розуму. Як і інші могилянці, сенс життя Ґізель вбачає у творчій праці, спрямованій на власне і громадське добро. Людина покликана не до бездіяльного споглядання і не до втечі від світу, а до активної діяльності, яка приносить користь їй самій і суспільству.
Ця думка відображає характерну для Києво-Могилянської академії орієнтацію на громадське служіння. Випускники академії ставали священиками, вчителями, урядовцями, діячами культури; їх готували не до пустельницького життя, а до праці серед людей. Праця, отже, отримує високу моральну оцінку: вона є не прокляттям, накладеним на людину за гріх, а способом її самореалізації і служіння Богові.
Щастя
Проблема щастя посідає в етиці Ґізеля важливе місце. Виходячи зі світоглядних тенденцій барокової доби, він переконаний, що щастя можна здобути шляхом компромісного поєднання задоволення потреб різних частин душі – тілесних і духовних. Людина – істота двонатурна, і її щастя не може полягати лише в задоволенні духовних потреб при повному нехтуванні тілесних, як вважали аскети, або лише в задоволенні тілесних потреб, як вважали епікурейці.
Справжнє щастя – у гармонійному поєднанні тих і тих, у розумному задоволенні тілесних потреб, підпорядкованому вищим, духовним цілям. Ця позиція близька до аристотелівської етики «золотої середини», для якої чеснота полягає в уникненні крайнощів, і до ренесансного гуманізму з його ідеалом гармонійної особистості. Водночас вона зберігає християнську ієрархію цінностей: найвищим щастям є єднання з Богом, а земні блага – лише засобом на шляху до нього.
Воля і розум
Проблему взаємозв'язку волі й розуму Ґізель розв'язував, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму. Ця концепція, що сягає Сократа і Аристотеля і була розвинена Томою Аквінським, стверджує примат розуму над волею: воля прагне до того, що розум визнає благом. Людина чинить зло не тому, що прагне зла як такого, а тому, що помилково вважає його благом. Отже, моральне вдосконалення залежить передусім від просвіти розуму.
Визнаючи свободу волі, Ґізель надавав пріоритетного значення розуму, який, на його думку, даючи волі різні варіанти вибору між добром і злом, здійснює моральний вплив на неї. Розум не примушує волю, але пропонує їй варіанти і оцінює їх; воля ж вільно обирає один з них. Чим ясніше розум бачить добро, тим легше воля його обирає.
Ця позиція протистоїть волюнтаризму (Дунс Скот, Оккам, частково Лютер), який стверджував примат волі над розумом. Для волюнтаристів воля є вищою здібністю людини, вона вільна від диктату розуму і може обирати навіть те, що розум визнає злом. Ґізель, як і більшість могилянських професорів, стоїть на позиціях інтелектуалізму, що відповідало загальній просвітницькій спрямованості академії: якщо моральність залежить від розуму, то освіта стає головним засобом морального виховання.
«Мир з Богом людині»
Найповніше моральні погляди Ґізеля викладені в його трактаті «Мир с Богом человеку, или Покаяніе святое, примиряющее Богу человека», виданому друкарнею Києво-Печерської лаври 1669 року (перевидано 1671 року). Це великий морально-богословський твір, присвячений таїнству покаяння: як людина, що згрішила, може примиритися з Богом через щире каяття, сповідь і виправлення.
Значну частину трактату займає докладна класифікація гріхів – своєрідна «гамартологія» (вчення про гріх). Ґізель розглядає гріхи проти кожної з десяти заповідей, гріхи різних станів суспільства, гріхи думкою, словом і ділом. Ця класифікація має не лише богословське, а й велике соціально-культурне значення, бо вона дає надзвичайно детальну картину моральних уявлень, звичаїв і повсякденного життя України другої половини XVII століття.
Соціальна етика трактату
У «Мирі з Богом людині» Ґізель розглядає чимало питань, які сьогодні віднесли б до соціальної етики і навіть економіки. Він засуджує лихварство, тобто стягнення надмірних відсотків з позики; несправедливі ціни, обман у торгівлі, фальшування мір і ваг; несправедливий суд, хабарництво, утиск слабких сильними. Він розглядає обов'язки панів щодо підданих і підданих щодо панів, батьків щодо дітей і дітей щодо батьків, правителів щодо народу.
Отже, моральне вчення Ґізеля не обмежується особистим благочестям. Воно охоплює всю сферу суспільних відносин і вимагає від людини справедливості в усіх її справах. Гріх для нього – не лише порушення релігійних приписів, а й будь-яке порушення справедливості щодо інших людей.
Цікаво, що трактат Ґізеля викликав неоднозначну реакцію. 1690 року московський церковний собор за патріарха Іоакима засудив низку книг українських авторів, серед них і «Мир з Богом людині», як такі, що відхиляються від православного вчення і відображають вплив західної, католицької моральної теології. Справді, «Мир з Богом людині» побудований значною мірою за зразком західних посібників для сповідників, і в цьому проявляється відкритість Ґізеля до західної інтелектуальної традиції.
Суспільно-політичні погляди
У сфері політико-правової думки найбільшу увагу Ґізель приділяв проблемі незалежності української церкви від московської держави, а також полеміці з католиками й уніатами. Його позиція тут була складною: з одного боку, він визнавав зверхність московського царя і навіть сприяв зближенню України з Москвою; з другого – рішуче обстоював автономію Київської митрополії і її підпорядкування Константинопольському, а не Московському патріархові.
Ця позиція знайшла відображення і в «Синопсисі» 1674 року. Цей твір розглядає історію Київської Русі і подальшу історію українських земель як єдиний процес, наголошуючи на значенні Києва як «матері городів руських» і давнього центру православ'я. Ідея єдності руських земель, обстоювана в «Синопсисі», могла використовуватися і для обґрунтування московських претензій; але водночас вона утверджувала першість Києва і його церковної традиції.
Значення етики Ґізеля
Етика Ґізеля засвідчує характерний для Києво-Могилянської академії підхід до моральних проблем: поєднання християнської традиції з античною філософією, ренесансного ідеалу гармонійної особистості з бароковою увагою до гріха і покаяння, особистої моралі з соціальною справедливістю. Ідеї сенсу життя в праці на власне і громадське добро, щастя як гармонії тілесного і духовного, примату розуму над волею стануть загальним надбанням могилянської філософії і знайдуть розвиток у працях Феофана Прокоповича, Георгія Кониського і, зрештою, Григорія Сковороди з його вченням про «сродну працю».
