Звичка, що вкорінилася в критичній літературі причислювати А. Камю без серйозних обгрунтувань до письменників і мислителів екзистенціалістів припускає досить розширене витлумачення самого поняття “екзистенціалізм”. Воно може бути використане для позначення майже всієї сторічної традиції довільно-ліричного по складу філософствування, яке відкидає, вслід за К'єркегором, Шопенгауером і Ніцше гегелівський раціоналізм. Камю перегукується з екзистенціалістами в тих моментах, які складають спільне надбання умонастроїв трагічного стоїцизму. Мабуть причиною причисления сучасниками Камю до письменників-екзистенціалістів стало те, що він підтримував тісні стосунки з Сартром і був близький з його прибічниками. За словами самого Камю, “Міф про Сізіфа” - одна з головних філософських праць автора - присвячена якраз критиці екзистенціалістів, а в трактаті “Бунтуюча людина” він відвів окремо кілька сторінок для спростування наріжних сартрівських постулатів. Проте, не можна заперечити, що етична проблематика в Камю все ж носить і відбитки філософії екзистенціалізму.
Камю є одним з найбільш відомих представників так званого героїчного песимізму. Спогади далекого минулого, безплідна спроба зупинити біг часу, плин життя, романтика юності, відмова від реальності, мрія про вічність - такі теми ранніх творів Камю. Його персонажі проголошують абсурдність всякої людської діяльності, повну байдужість до життя і до людей.
В своїй філософській творчості, зокрема, в “Міфі про Сізіфа”, Камю піднімає основні проблеми людського існування, виходячи з якого він прагне усвідомити і оцінити зовнішній і внутрішній світ людини, зрозуміти зміст і призначення її життя, визначити її місце в суспільстві, історії) природі. Аналізуючи оточуючу дійсність і констатуючи її абсурдність» Камю приходить до висновку, що все життя людини і суспільства - суцільний абсурд. Абсурд - вихідний постулат філософської концепції Камю. Абсурдна дійсність увійшла в сам зміст життя людини і склала її природу.
Майже в усіх книгах Камю особистість потрапляє на очну ставку зі своєю земною долею в момент, коли історія багата на катастрофи, звичний уклад повсякденності дав тріщину. Сама потреба допитатися, нащо життя і нащо смерть, не виникає по волі випадку. Потрібен тривожний здогад - поштовх для скептичного аналізу, в безжалісному світі якого налагодженому життю доведеться оголити свої невиліковні виразки, свій занепад, нездатність бути нічим іншим, крім суєтної метушні.
Подібно до філософів-екзистенціалістів, Камю вважає, що найважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває не шляхом наукового пізнання чи філософських спекуляцій, а за допомогою почуття, що ніби “висвічує” її існування, “буття-в-світі”. Камю посилається на “тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, пише про нудьгу, що оволодіває людиною.
Настрої і почуття не суб'єктивні, вони приходять і відходять не по нашій волі, розкривають фундаментальні риси нашого існування. У Камю почуттям, що характеризує буття людини, є почуття абсурдності -воно раптово народжується з нудьги, перекреслює значимість всіх решти переживань. Індивід випадає з рутини повсякденного життя, стикається з питанням: “А чи варте життя праці, щоб бути прожитим?”. Камю згадує про “логічного самовбивцю Достоевського, але ближча йому постановка цього питання в “або-або” К'єркегора. “Самовбивство від'ємна форма безкінечної свободи. Щасливий той, хто знайде позитивну”. “Міф про Сізіфа” Камю являє собою пошук такої “позитивної форми” буття у світі, в якому релігійна надія вмерла. Питання Камю таке: “Як жити без вищого сенсу і без благодаті?” Для чого ми живемо і як ми повинні жити? Чи є в нас взагалі якась ціль життя? В нашому власному існуванні закладена можливість досягнення повноти щастя потрібно жити, але як?
Прірва між внутрішнім світом людини і оточуючою її дійсністю лейтмотив всієї творчості письменника. Камю переконаний в непоборності відчуження вважаючи його вічним супутником людства. Який же вихід з цієї “кривавої математики відчуження” пропонує Камю? Бунт чи самовбивство. Погляди його на способи виходу з цієї ситуацуії змінювалися протягом життя.
В “Міфі про Сізіфа”, творі, присвяченому розробці філософії і естетики абсурду, Камю пропонує міф про утвердження самого себе - з максимальною якістю розуму, з розумінням долі, що випала, людина повинна нести тягар життя, не змирившись з ним - самовіддача і повнота існування важливіша від всіх вершин абсурдна людина вибирає бунт против всіх - богів, Але вже до часу завершення роботи над “Міфом про Сізіфа” у Камю накопичились сумніви на рахунок такого естетичного самоствердження, В п'єсі “Калігула” він фіксує протиріччя між абсурдом і простими людськими цінностями. А у п'єсі “Мигдалеві гаї” висновок протилежний естетському титанізму: “Ніколи більше не підкорятися мечу, ніколи більше не визнавати силу, яка не служить духу”.
На думку Камю, нами керує не безглуздя, а суть, але її важко розшифрувати, ключем до цієї суті є бунт. Бунт - це наша історична реальність. Щоб бути, людина повинна бунтувати. В цьому визначенні дане чисто екзистенціальне тлумачення бунту. Це насамперед негативна категорія - протест, заперечення, повстання. Це метафізичний бунт, бунт бунтівного одинака проти всесильного і всюдисущого абсурду. Істина, що абсурд - кінцева правда нашої долі на землі, повинна не обеззброювати, а пробуджувати в душі мужність продовжувати жити всупереч вселенському “хаосу”, обходячись без доказів на користь такого вибору.
В “Міфі про Сізіфа” бунт надавав ціну індивідуальному життю -це “боротьба інтелекту з перевершуючою його реальністю”, “видовище людської гордині”, “відмова від примирення”. Далі у Камю міняється зміст понять “абсурд” і “бунт”, оскільки з них народжується вже не індивідуалістичний бунт, а вимога людської солідарності, загального для всіх людей сенсу існування. Бунтар встає з колін, говорить “ні” гнобителю, проводить границю з якою віднині повинен рахуватися той, хто хоче стати паном. Відмова від рабської долі утверджує волю, рівність, людську гідність кожного.
Але бунтівний раб може сам перейти цю межу, він бажає зробитися паном, і бунт перетворюється в диктатуру. В минулому, на думку Камю, революційний рух ніколи реально не відривався від своїх моральних, євангельських і ідеалістичних коренів. Сьогодні політичний бунт поєднався з метафізичним, що звільнило сучасну людину від всіх цінностей, а тому він вилився в тиранію. Основна філософська робота Камю “Міф про Сізіфа” якраз і присвячена розкриттю описаних вище проблем, а перш за все - проблеми життя людини. Для Камю мова йде про те, чи є життя просто біологічною данністю, що надають йому змісту. Мислитель досліджує два неправомірні висновки з констатації абсурду. Перший з них -самогубство, другий - “філософське самогубство”.
Якщо для абсурду необхідна людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означає припинення абсурду. Абсурд е перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самовбивство являє собою затемнення ясності, примирення з абсурдом, його ліквідацію. Самогубство - це крик відчаю, який не в силі пробити стіну абсурду, тому воно позбавлене змісту.
Таку ж втечу від абсурду являє собою “філософське самогубство” -“скачок через стіни абсурду”. На місце ясності приходять ілюзії, бажане приймається за дійсне, світові приписуються людські риси -розум, любов, милосердя. Очевидне безглуздя трансформується в замасковане, людина примирюється із своєю долею. Абсурдних стін більше немає, але немає і ясності мислення. Камю називає цей шлях “ухиленням”. Релігійну віру Камю вважає замутненням ясності бачення і невиправданним “скачком”, що примирює людину з безглуздям існування. Християнство примирює із стражданням і смертю, але всі докази існування трансцедентального порядку сумнівні. Засуджуючи віру в Бога з точки зору вимог логіки, Камю став в опозицію до релігійного екзистенціалізму. Камю хоче знати, чи можливо жити без заклику. Заклик - те, що йде від Бога, тобто про релігійну санкцію норм людської поведінки. Камю хоче знати, чи можна обгрунтувати мораль з чисто людської, земної точки зору; для нього важливий лише людський заклик.
Не менш важливою Камю вважає проблему співвідношення людини і природи. Людина, вважає він, звертається за підказкою до оточуючого світу, але не знаходить її. Чим уважніше вона вдивляється в природу, тим більше усвідомлює її глибоку відмінність вів себе і її байдужість до своїх турбот. Річ володіє сутністю, спокійним станом буття в собі, людина ж позбавлена цього буття, вона є небуття буття. Камю вважає, що світ виступає по відношенню до людини як чужий і ворожий. Онтологічне відчуження світу супроводжується гносеологічним: людина не в стані зрозуміти оточуючі речі. Світ є поза людською реальністю, що не має нічого спільного з нашим бажанням і нашим розумом. Але це не означає, що світ не пізнаванний і ірраціональний.
Камю високо цінить емпіричне пізнання, методи науки. Але теорія - це лише конструкція мозку. В світі немає остаточного сенсу, він не дає відповіді на наші питання. Кількість вимірів простору і часу, структура галактики та інші питання не мають ніякого людського змісту і закинуті в цей космос, в цю історію, ми смертні, і на питання про ціль існування, про сенс всього сущого наука не дає відповіді.
У своєму творі Камю виводить думку про абсурдність людини. Історію, суспільство і людські стосунки він вважає сферою відчуження особистості. В них особистість губить своєрідність внутрішнього “я”, віддаляється від нього і поглинається абсурдним світом. Абсурдне все: особисте життя, де свобода заглушається інстинктами, дружба і любов, багатство світу. Якщо світ “знелюднений”, то люди також породжують нелюдське. Не розуміючи самих себе і інших, люди розрізнені і одинокі: у стосунках між ними панує безглуздя і ірраціоналізм.
Відчужена від світу людина позбавлена можливості реалізувати свою сутність і приречена на іллюзорне і абсурдне життя. Життя - це ірраціональний і хаотичний потік, позбавлений змісту і закономірності. В цьому потоці торжествує випадок: “З сутички людського розуму і безрозсудного мовчання народжується абсурд. Він е єдиним зв'язком, який їх об'єднує”.
Існує лише одна реальність, яка у власному змісті слова не є абсурдною - це людська думка. У її збереженні Камю бачить єдину основу людської величі. Збереження думки ” це відмова примиритися з ірраціональністю світу, бунт проти нього. “Абсурдна людина” - це пряма протилежність людини, що змирилася, абсурд означає постійне напруження і боротьбу. З бунтом Камю пов'язує питання про свободу людини. Усвідомивши байдужість світу і втративши віру в Бога, “абсурдна людина” приходить до висновку, що джерелом всіх своїх цінностей і суддею є лише зона сама. В цій самодетермінації і виражається свобода людини, яку ніхто у неї не може відняти і яка робить її подібною Богу. Саме свобода, що виражається в бунті, надає змісту людському життю. Поставивши проблему самогубства в центрі своїх роздумів, Камю приходить до висновку, що самогубство, як “метафізична”, так і фізичне - це недостойний “абсурдної людини” вихід.
Проте, людина, яка уявила себе на троні творця, нездатна витримати випробування такою непомірною величчю. Вона одночасно грубо сприйняла свою божественну сутність, прагнучи уподобитися Богу, його всемогутності, всесильності, і забуваючи його милосердя, доброту, прагнення до справедливості. Люди забули про існування вищої моралі, вічних цінностей.
Теза Камю про абсолютну свободу “абсурдної людини” у застосуванні до моралі вела до відмови від яких-небудь загальновизнаних норм і до визнання етичної рівноцінності всіх дій, тобто до аморалізму.
