Твердження про нездатність мислення пояснити “існування” є спільним для екзистенціалізму і для філософії життя. Філософія життя прагнула вияснити значення мислення для “життя”, яке розглядається як нескінченний потік переживань, і прийшла до висновку, що мислення не може охопити невичерпне “життя” в його конкретності. Тут співпадають ніцшенська критика наукового пізнання, яке ніби не може пізнати вічне “становлення”, Дільтея і Зіммеля, шпенглерівське протиставлення “життя”, яке тотожне “бадьорій свідомості” і закінченому світу, “природі”, з екзистенціальним протиставленням “існування” і “мислення”.

Але можна помітити також, що не може бути й мови про співпадання поглядів філософії життя і екзистенціалізму в цілому, навіть по проблемі “мислення-життя”. Ще О. Больнов справедливо підкреслював, що екзистенціалізм поглиблює ірраціоналізм філософії життя. З точки зору останньої, мислення, з його загальними поняттями, хоч і є грубим інструментом для пізнання дійсності в її конкретності і індивідуальності, все ж наближено пристосовується до “життя”. Навпаки, філософія існування відкриває недостатність мислення в радикальному смислі: будь-яка спроба мисленого вияснення приводить до суперечностей, які не розв'язуються і які не зупиняють мислення в його постійному, але безперспективному русі. Цей “парадокс” означає безнадійну нерозв'язуваність протиріч, перед лицем яких мислення покарано на крах і від яких воно не може відмовитись, тому що вони зв'язані з важливими питаннями його буття. Разом з цим екзистенціалізм відкидає всі біологічні моменти, які містяться в філософії життя, повністю виключаючи тим самим можливість розгляду “існування” “ззовні”, і соціологічні моменти, які також важливі для філософії життя (особливо у Зіммеля). “Існування” з точки зору екзистенціалізму не має з цим зовнішнім розумінням “життя” нічого спільного: якщо згідно нього людину розглядають як “об'єкт, і ми знаємо що-небуть про нього, то екзистенціалізм претендує на знання про саму людину.

Деякі сторони гуссерлівської феноменології були важливими для виникнення екзистенціалізму. Серед них можна виділити такі:

1. Ідея феноменологічної настанови, яка протилежна до “природньої”, по суті визначає екзистенціальний підхід до людини “самої по собі”, незалежно від її об'єктивних відношень до природньої і соціальної дійсності. На цьому шляху фактично (хоч і не завжди формально) здійснюється екзистенціалістами “взяття в дужки” зовнішнього світу і наук про нього, суспільства і “наук про дух”. Якщо Хайдеггер прямо говорить про свою залежність в цьому відношенні від Гуссерля, то Ясперс конкретно виражає ідею феноменологічної настанови.
2. Ідея феноменології безпосереднього розгляду суті визначає методологічний підхід екзистенціалізму до “пізнання” існування (екзистенції). Формула Хайдеггера “онтологія можлива тільки як феноменологія” як “стверджуючий засіб здійснення” того, що є темою онтології, розуміння “феномена” як “самознаходження” буття сущого, його суті і модифікацій - пряме здійснення гусерлівської настанови.
3. Основні ідеї останньої книги Гуссерля тісно пов'язані з екзистенціалізмом глибоким, але парадоксальним зв'язком. Вже знайомий з цією філософією, Гуссерль побачив небезпеку ірраціоналізму, який вона представляла, і намагалася відгородитись від неї, розвинувши нове розуміння “розуму”. Але чим більше він намагався втекти від “небезпечного зв'язку”, тим ясніше він виступав в понятті “життєвого світу” як основної і вихідної проблеми філософії, як основи будь-якого знання; в ідеї повернення до суб'єктивності як вихідного пункту пізнання; в мисленні про філософію як “задачі людини, яка бореться за своє існування”.

В свою чергу, екзистенціалізм йде значно далі феноменології по наміченій нею дорозі. З однієї сторони, він “виступає в сучасних умовах як послідовне закінчення програми гуссерлівського “науковчення”, як усвідомлення істинних мотивів феноменологічного аналізу і його відношення до попередньої філософської традиції”: він виявляє протиріччя між гуссерлівським розумінням об'єкту і об'єктивності розуміння їх в філософії нового часу; він виявив, нарешті, прямий зв'язок феноменології з її претензіями на “строгу науковість” і ірраціоналізмом.

Виникнення екзистенціалізму і його специфіка як сучасної, останньої на даний момент форми ірралістичного руху були б незрозумілі без його відношення до сучасної науки і сучасного суспільства.

По відношенню до висновків, які робив екзистенціалізм з розвитку науки в XX ст., можна помітити багато спільного з тими, які робила з них філософія життя в її німецькій і французькій течіях. Реакцією на відкриття природознавства на межі XIX і XX ст. був релятивізм. Терплять крах всі вихідні положення наукових досліджень, всі “абсолюти” - і разом з тим відкриваються нові перспективи.

Але в цьому випадку релятивізм екзистенціалістичного розуміння науки повертається незвичною стороною: відносність наукових знань, зберігаючи їх об'єктивність”, включаючи в той же час будь-яку важливість науки для світо - і життєспоглядання, для розшуку “основ життя”, “керівництва до дії”, “суті” людського буття. Воно виключає і сукупність знать про світ. З'єднуючи таким чином в одне ціле позитивістські і гуссерлівські мотиви, екзистенціалізм доповнює їх філософією як принципово позатеоретичним розглядом “людського буття” з точки зору самого цього буття, виходячи з суб'єкту.

В результаті наука, при “збереженні” її практичного щоденного значення, стає світоглядне “нейтральним”, “безликим” утворенням, яке чуже людині і вороже їй, якщо його прийняти за знання сутності світу і людини або хоча б за шлях до цих знань.

Таким чином, екзистенціалізм з однієї сторони є продовженням і логічним завершенням релятивістського тлумачення наукових знань, а з іншої - специфічним поглядом на науку, яка займає реальне положення в суспільстві нашого часу. Мова йде про “відчужений” характер науки, як і будь-яких інших творів людської відчуженої праці, в суспільстві, яка базується на експлуатації.

Стає ясно, що і сучасний вчений ставиться до продукту своєї праці як до чужого йому предмета, який панує над ним; до процесу наукового творення - як до чужого, який не належить йому; безпосереднім наслідком цього відчуження і самовідчуження людини від інших людей і від самого себе, яке виразно описує екзистенціалізм.

Правда, категорія “відчуження”, як власне екзистенціалістична, стає в центрі уваги “філософії існування” вже після другої світової війни, а конкретніше в зв'язку з загостреним інтересом до марксизму і намагання його подолати. Але в прихованому вигляді вона присутня з самого початку, і не тільки в плані відношення до науки, а в більш широкому - в трактуванні людського “існування” взагалі. Категорія “турботи” і “страху”, “комунікації” і “свободи” так чи інше виражають суперечливе становище людини в відчуженому світі. Ось чому важливий аналіз всіх цих категорій, які описують “існування”, “екзистенцію”, незважаючи на те, що вони відносяться до штучно ізольованого, суб'єктивістськи і ірраціоналістично перекрученого, відірваного від суспільства індивідуума.

Перші твори екзистенціалізму виходять у світ після першої світової війни у Німеччині: “Психологія світогляду” (1919) К. Ясперса і “Буття і час” (1927) М. Хайдеггера. В цей час у Німеччині дуже загострилась соціальна атмосфера. Поразка у війні породила загальний настрій пригніченості, що виразилося у песимістичних концепціях Шпенглера, в “трагічній діалектиці” К. Барта, в хворобливо-ексцентричних творах О. Вейнингера, у зростаючому інтересі до проблем життя і смерті.

Другою батьківщиною екзистенціалізму була Франція. Тут першим представником цього напряму був Г. Марсель. Загальний духовний занепад відобразився і на християнській релігії, викликавши своєрідну релігійну кризу. Філософія Марселя якраз була спробою подолання цієї кризи в рамках католицизму. Іншим, більш молодим, але разом з тим більш впливовим представником французького екзистенціалізму є Ж. -П. Сартр, головний твір якого “Буття і ніщо” вийшов у світ в 1943 році і відобразив іншу соціально-політичну ситуацію, викликану окупацією Франції і німецько-фашистськими військами. Ж. -П. Сартр був активним учасником руху Опору у Франції.

В Іспанії близькі екзистенціалізму ідеї розвинув Хосе-Ортега-і-Гассет. В Італії екзистенціалізм представлений на початку століття не розвинувся, проте інтерес до нього проявився у 40-х роках в англосаксонських країнах. Термін “екзистенціалізм” походить від латинського терміну “екзистенція”, що означає “існування”. Одне з основних положень екзистенціалізму полягає у тому, що “існування” випереджає сутність”.

Ще середньовічні схоласти розпізнавали в кожному предметі його сутність та існування, розмежовуючи два питання: “що є предмет?”, “чи є він?” При цьому крайні “реалісти” (наприклад, Ансельм Кентерберійський) пробували вивести існування із сутності (так зване онтологічне доведення буття Бога).

Екзистенціалізм вважає неможливим вивести існування із сутності, бо сутність завжди є поняття, думка. У кінцевому результаті це завдання зводиться до вилучення буття із мислення, що і складає, на їх думку, сутність “раціоналізму”. Але, як стверджує Ясперс, буття не може бути виведене із розуму, не може бути осягнуте поняттям, бо після будь-якої раціональної переробки залишається якийсь ірраціональний залишок, нерозчинне в розумі, на що розум постійно наштовхується і що він не може осягнути.

Вивести буття із думки Ясперс і Хайдеггер вважають неможливим; проте і протилежне завдання - вивести думку із буття -також неможливе. Тому екзистенціалісти пропонують по-іншому розглянути ту саму реальність. Вони стверджують: потрібно взяти існування не ззовні - взяте таким чином, воно обернеться знову ж таки сутнім (речами зовнішнього світу), - а осягнути його зсередини. Але це можна робити лише по відношенню до одного окремого виду існування, “яке є ми самі”. Йдеться про людське існування. Це і є в повному розумінні слова “екзистенція”.

Прагнучи подолати відрив сутності від існування, Хайдеггер твердить, що людське існування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “співбуття”. У процесі “співбуття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди відчувають себе під владою “іншого” над кожним (Хайдеггер називає das Man), яка “вирівнює будь-які відмінності і спричиняє “втрату власного існування”. Єдине, що може звільнити людину з-під владиdasMan, - це смерть, яка виражає найпотаємнішу суть людського існування.

Проте такий “вихід” навіть багатьма екзистенціалістами розцінюється як занадто песимістичний. Так, Сартр вважає, що сутність людського існування виражає не смерть а свобода. Він протиставляє “речове буття” людському буттю. Матеріальний світ розглядається Сартром як постійна загроза нашому життю.

Людина, стверджує Сартр, щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних і т. п. характеристик цілком подібна до інших людей. Специфічність же її розкривається у неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення у цілях, задумах, проектах, зверненнях у майбутнє. Отже, специфічність людини Сартр вбачає в її постійній “націленості” на майбутнє. Однак, оскільки майбутнє завжди багатозначне, представлене множиною можливостей, людина постійно перебуває у ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією. Людина завжди вибирає, навіть відмова від вибору теж є вибір - “вибір не вибирати”. Звідси Сартр робить висновок про свободу як універсальну характеристику людського існування.