Особливо наполегливо Фейєрбах відстоював своє антропологічне розуміння людини у вченні про мораль. Ключем до вірного розуміння моралі є вірне розуміння волі. В основі всієї поведінки людини лежать акти волі: “Інтимнішу сутність людини виражає не положення: “я мислю, отже, я існую”, а положення: “я хочу, отже, я існую” [11, 638]. Воля розуміється як функція організму. Воля “сама по собі”, “чиста” воля без свого фізичного, матеріального носія ніщо. Немає волі поза людиною, існуючої у певному часі і просторі” [10, 157-158]. “Моя сутність не є наслідком моєї волі, а навпаки, моя воля є наслідок моєї сутності, бо я спочатку існую, ніж хочу, буття може існувати і без волі, але немає волі без буття” [13, 499]. Носієм волі є не людина взагалі, а конкретна, індивідуальна людина.
“Основною думкою моєї роботи про волю, - пише Фейєрбах Боліну, - є єдність волі і прагнення до щастя. “Я хочу” значить: я не хочу терпіти нещастя, словом - я хочу бути щасливим” [14, 154] І ця воля закладена у самій сутності, в самій природі людини, і не у владі людської волі не бажати бути щасливою. Фейєрбахівське “я хочу, отже, я існую” розкривається як “бути - значить хотіти бути щасливим.”
Аналізуючи психологію самовбивць і жертвоприношення, він доводить невірність заперечення волі до щастя у цих випадках. Навпаки, вони лише переконують в тому, що навіть принцип самозбереження підкоряється прагненню до щастя і може бути порушений лише при незадоволенні даного прагнення. Таким чином, навіть відмова від самого життя при нездійсненні того, що в очах даної людини робить її життя справжнім життям, не заперечує, а лише стверджує фейєрбахівське розуміння волі.
Фейєрбах відмічає, що розуміння щастя багатозначно, індивідуально. Людина може вважати те, що в дійсності не приносить щастя як наслідок неправильного уявлення про щастя, так і внаслідок хибних уяв про засоби які ведуть до мети. Хоч у кожного індивіда своє щастя, це зовсім не виключає загального у індивідуальних прагненнях і потребах [10, 163-166].
Я не може бути щасливим без Ти, обов’язки по відношенню до інших. Егоїзм і альтруїзм не виключають, а доповнюють один одного: егоїзм вимагає альтруїзму. “Совість - друге Я в Я”, а “суперечка між обов’язком і щастям не є суперечкою між різними принципами, а лише між одним і тим же принципом у різних особистостях, суперечка між власним і чужим щастям” [13, 470]. Мораль є прагненням до власного щастя, оскільки воно може бути недосяжне поза людським спілкуванням, оскільки воно може бути лише спільним щастям, допускаючим також право на щастя і другого Я. Істинна мораль “не знає ніякого власного щастя без щастя чужого, не знає і не хоче ніякого ізольованого щастя, обособленого і незалежного від щастя інших людей… вона знає тільки товариське, загальне щастя” [10, 159].
Але як досягнути гармонії особистих і суспільних інтересів, гармонії обов’язку і щастя? Вірний своєму антропологічному принципу, Фейєрбах вважав, що мораль ґрунтується на любові людини до людини. Виходячи із своєї “антропологічної” моралі, він розкривав соціальну нерівність як випадкове відхилення від “істинної” людської природи. Соціальна нерівність, суспільне зло зводились Фейєрбахом до чогось випадкового, що усувається шляхом освіти, засвоєнням “нової релігії” - любові між Я і Ти. Він вважав, що при допомозі такої “моралі любові” може бути усунуте все зло дійсного життя.
