Творча спадщина Жана-Поля Сартра є результатом філософської публіцистичної, літературної і політичної діяльності. Він дійно заслуговує звання “ідеолог”, тому що ніколи не був тільки абстрактним філософом, кабінетним теоретиком, академічним світилом буржуазної філософії XX століття, як Бергстон чи Гуссерль.
У філософських поглядах Сартра своєрідно переплелися ідеї К'еркегора, Гуссерля, Фрейда. Він називав свою екзистенціалістську концепцію діалектичною. Ця діалектика чисто негативна і обмежена областю свідомості. Основною категорією моралі виступає свобода. Розглянута на базі індивідуальної свідомості вона постає як сутність людської поведінки. Проте, у подальших філософських працях Сартр прагнув побудувати нову теорію суспільних відносин та історичного розвитку.
Перші самостійні кроки Сартра у філософії пов'язані з критикою ідеалістичних поглядів Гуссерля. Критику феноменологічної традиції він веде в двох напрямках: видозмінюючи одночасно і теорію буття і концепцію свідомості Гуссерля. В результаті вийшло вчення, не подібне ні на одне філософське вчення» яке раніше сформувалось, і разом з тим подібне зразу на багато з них. Це вчення і отримало назву екзистенціалізму (філософії існування) Сартра.
Феноменологічне трактування свідомості стало містком між літературною і філософською творчістю Сартра. Він перетворив феноменологію у метод “прояснення” смислу щоденного людського буття. Мовою філософії це означало, що феноменологія стала інструментом екзистенціалізму. Основною ознакою людського прихильники цього стилю оголосили буття в світі.
У 1043 році в Парижі був надрукований трактат Сартра “Буття і ніщо”, у якому злилися три напрями думки: феноменологічна філософія Гуссерля, екзистенціальна аналітика (вчення про основні визначення людського існування виключно як “феномену буття”) Хайдеггера та ідеалістична діалектика Гегеля.
Безпосередньо на передньому плані книги Сартра виступає не проблема людини, а проблема буття, але особливість феноменологічної філософії якраз і полягає в тому, що тут доступ до аналізу буття відкривається посередництвом людини, бо предмет такого аналізу - не структура буття, а його зміст, людина ж - єдина в світі істота, яка задається питанням про смисл буття.
Книга Сартра “Буття і ніщо” побудована за гегелівським принципом сходження від абстрактного до конкретного: спочатку предмет дослідження - буття - розчленовується на елементи, які не існують в дійсності незалежно один від одного, але можуть бути розглянути окремо для зручності аналізу. Найбільшою ознакою буття, яке докорінно відрізняється від його свідомості, є, за Сартром, відсутність в ньому якихось відносин, які б обумовлювали його внутрішню розчленованість. Буття просто є, фактично “присутнє”.
Разом з ознакою фактичного існування незалежно від свідомості у філософію Сартра входить тема абсурдності буття. Він описує це абсурдне буття у тому вигляді, в якому воно безпосередньо виявляє себе у свідомості. Це виявляється в філософському романі “Нудота”, де сам термін “нудота” пояснює той стан, в якому буття виявляє себе у свідомості.
Антуану Рокантену, головному герою роману, раптово відкривається відразлива картина оголеного буття. Герой несподівано усвідомлює, що чисте буття - це не абстракція мислення, а щось подібне до клейкої пасти, яка заповнила собою весь простір, який щойно був заповнений світлом і фарбами, але раптом постав у зовсім іншому вигляді, оскільки все розмаїття речей було лиш видимістю, і замість цієї видимості постав оголений світ. Таке буття і викликає нудоту.
Пізніше Сартр еволюціонує від екзистенціалізму до неомаркеизму. Відчуження, яке екзистенціалісти розглядають як “вічну загрозу” екзистенції, марксизм пояснює соціальною структурою, в рамках якої формується особистість. Те, що екзистенціалізм фіксує як факт, як властивість особи, марксизм інтерпретує історично. Тому обидва вчення, запевняє Сартр, не виключають одне одного. Навпаки, марксизм, як більш широкий погляд, включає в себе екзистенціалізм. Але як тільки це стає зрозумілим самостійному існуванню екзистенціалізму приходить кінець.
Завданням іншої роботи Сартра “Критика діалектичного розуму” є пояснення історичного процесу. Сама назва означає, що автор використовує “критичний метод”, притаманний ще Канту. Критика в цьому розумінні слова означає вияснення умов і меж того чи іншого способу пізнання. Своєрідність цього методу полягає в тому, що від факту пізнання йдуть до умов його можливості, від наслідку - до основи.
Предметом дослідження у Сартра є не сама теорія історичного процесу, а гносеологічне обумовлення тієї теорії, теорія теорії. Основним завданням Сартр поставив вирішення питань: при яких умовах можливе пізнання будь-якої історії, що таке діалектична розумність, які її межі і основи.
Для вирішення цих завдань Сартр виробив особливий метод -комбінацію феноменології і діалектики. Згідно феноменологічного критерію істини, обгрунтування діалектики слід шукати в особливій формі досвіду, в якій діалектика була не в області “чистої свідомості” Гуссерля, а в конкретному світі історії. Діалектику Сартр розуміє як процес тоталізації, формування конкретної цілісності, який одночасно формує об'єктивну тканину історії, і метод її пізнання.
В останні 15 років ідейно-політична еволюція Сартра не відобразилася в його художній творчості. Раніше філософська думка розвивала уяву художника, а створені ним образи, перетворюючись в предмет рефлексії, стимулювали теоретичне мислення. Тепер же такого взаємообміну не відбувається і художній метод губиться у “прогресивно-регресивній” процедурі, обгрунтуванню якої присвячена преамбула “Критики діалектичного розуму”.
Завдання цієї процедури полягає у відтворенні особистості у самому процесі її формування. “Регресивний” момент дослідження - це історична ретроспекція, дорога в минуле даної особистості, до вихідних соціальних факторів. “Прогресивний” момент проектуючої антропології відтворює в правах екзистенційне “розуміння”, яке опирається на інтуїтивне співпереживання “першочергового проекту”, який являє собою реакцію особистості на обставини, які її зачіпають.
Екзистенційне розуміння “прогресивне”, бо співпадає з рухом самого “проекту”, який завжди звернений у майбутнє. Це погляд не з теперішнього в минуле, не пояснення того, що вже сталося, але й спроба прослідкувати сам процес становлення, поки він ще не “затвердів” у готовому продукті, об'єктивно фіксуючому результаті.
Саме тому, що екзистенційний проект в принципу не допускає іншого способу пізнання, крім інтуїтивного співпереживання, вся процедура, яку рекомендує Сартр, включає елемент неконтрольованої фантазії - художнього вимислу. Звідси і жанр, якому він надає перевагу в 60-ті роки - “роман-біографія”, який також позначений печаттю екзистенційної двосмисловості: можливість систематично змішуватись з дійсністю, народження факторії видається за реальність.
Проте, слід все ж розглянути програмну працю Сартра “Екзистенціалізм - це гуманізм”, яка написана у формі лекцій, і є основними тезами трактату “Буття і ніщо”, оскільки тут розкриваються його основні погляди. Перш за все Сартр розглядає екзистенціалізм у строго філософському плані. Він говорить, що існує 2 види екзистенціалістів: християнські екзистенціалісти (Ясперс, Г. Марсель) та екзистенціалісти-атеїсти, до яких Сартр відносить Хайдеггера і себе. їх об'єднує переконання в тому, що існування передує сутності, і потрібно виходити з суб'єкту.
За Сартром, для екзистенціаліста людина не піддається визначенню, оскільки спочатку нічого собою не являє. Людиною вона стає потім, причому такою, якою зробить себе сама. Людина просто існує, і вона не тільки така, якою себе уявляє, але й така, якою хоче стати. Вона уявляє себе вже після того, як починає існувати. Немає ніякої природи людини, немає Бога, який би її задумав. Отже, екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування.
Але людина відповідає не тільки за себе, але й за інших людей. Слово “суб'єктивізм” має два значення. З одного боку -індивідуальний суб'єкт сам себе вибирає, з іншого - людина не може вийти за межі людської суб'єктивності. Другий зміст Сартр вважає за глибокий зміст екзистенціалізму. Вибрати себе так чи інакше означає одночасно стверджувати цінність того, що ми вибираємо. На основі цього він пояснює такі поняття як “тривога” і “відчай”. Людина, яка вибирає щось, вибирає не тільки своє власне буття, але й все людство, і відповідає за всіх. Для кожної людини все проходить так, ніби погляди всього людства звернені на неї. Тривога ж відома всім, хто бере на себе якусь відповідальність.
Говорячи про “замкнутість” Сартр стверджує, що Бога нема, і звідси потрібно робити всі висновки. Людина відповідальна за свої пристрасті.
Термін “відчай” означає, що ми будемо брати до уваги лиш те, що залежить від нашої волі, чи ту суму вірогідностей, які роблять можливою нашу дію. Людина являє собою сукупність своїх вчинків своє власне життя. Людина живе, творить свій образ, а поза ним нічого немає. Це дає змогу зрозуміти, що мрії, очікування і події дозволяють визначити людину лише як обманливий сон, втрачені надії, марні очікування.
Велику увагу приділяє Сартр розкриттю філософської категорії свободи. Прагнучи до свободи, каже він, ми приходимо до висновку, що вона цілком залежить від свободи інших людей, і що свобода інших людей залежить від нашої свободи. Людина повинна бажати із своєю свободою свободи інших. В ім'я волі до свободи, пропонованої самою свободою, ми можемо формулювати судження про тих, хто прагне заховати від себе повну безпричинність свого існування і свою повну свободу. Тих, хто ховає ваід себе свободу за допомогою духа серйозності, Сартр називає боягузами, тих, що намагаються довести, що їх існування необхідне, він називає негідниками.
Говорячи, що екзистенціалізм - це гуманізм, Сартр наводить нове поняття гуманізму. Він говорить, що людина знаходиться постійно поза собою. Проектуючи себе і гублячи себе зовсім, вона існує як людина. З іншого боку, вона може існувати, тільки переслідуючи трансцендентальні цілі. Немає іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб'єктивності. “Це гуманізм, бо ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, крім неї самої, в замкнутості вона вирішуватиме свою долю, і оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людськи людине може не шляхом занурювання в саму себе, але в пошуку цілі ззовні”.
