Конфуцій – латинизована форма китайського Кун-Фу-цзи – “Вчитель Кун”, Кун-цзи, Кун-Цю, Кун Чжунні, Чжоу в царстві Лу, – 479 р. до н. е. Перший китайський філософ, особа якого історично доведена, творець конфуціанства [5:251]. Конфуцій є значною особою в китайській історії. Дитинство його було звичайним і пройшло в бідності: батько помер, коли йому було ще три роки, його виховувала мати. Вже в п’ятнадцятирічному віці він твердо вирішив, що буде вченим. Одружившись у 19 років, він вступив на державну службу, надіючись в практичній діяльності реалізувати свої ідеали. Але кар’єри Конфуцій не зробив і, прослуживши десять років на різноманітних посадах у різних царствах, він покинув служу, щоб цілком присвятити себе викладанню тих ідей, які він досягнув у безперервному читанні давніх книг і роздумів. До Конфуція з усіх сторін з’їжджалися учні, які прагнули навчитися – і всіх їх було прийнято з великою радістю: “Я никому не отказывал в их обучении, начиная с тех, кто приходил ко мне со связкой вяленого мяса” [6:138]. І справді, серед трьох тисяч учнів у 72 найбільших послідовників Конфуція були із знатних сімей та простолюдинами, та бідняками. Потрохи школа Конфуція отримала великий вплив в стародавньому Китаї.

Але якщо в якості учителя і вихователя молоді Конфуцій дійсно отримав визнання, – не випадково його називають першим китайським просвітителем, – то зі здійсненням реформ, які він пропонував все було інакше. Його адміністративна діяльність не мала успіху, і запропоновані ним реформи не зустріли підтримки правителів. Надто вже виразно погляди і пропозиції реформатора суперечили реальній обстановці, її можливостям і тенденціям.

Насправді, основний пафос вчення Конфуція був спрямований на засудження вад сучасного суспільства. Біди простого народу, продажність чиновників, відмова від давніх традицій – все це викликало різку критику філософа. Об’єктивна обстановка спонукала Конфуція виступити з новими поглядами і реформами. Однак для того, щоб це заперечення отримало моральне право на існування і необхідну соціальну силу, воно повинно було опиратися на визнаний авторитет. І Конфуцій знайшов такий авторитет в напівлегендарних зразках глибокої давнини.

Стремління опиратися на давні традиції з метою протиставити їх сучасності і таким чином вплинути на сучасників в потрібному напрямку знайоме історії багатьох суспільств. Однак особливістю конфуціанства було те, що це стремління було з перших кроків змінене і з часом фактично перетворилось на самоціль.

Трагедія самого Конфуція як соціального реформатора, який так і не зумів здійснити свої ідеали, але який заклав основи для їх процвітання в майбутньому, історично і логічно достатньо закономірна. Бо знайомлячись з його вченням, сучасники насамперед переконувались в тому, що він кличе їх назад, до “золотого століття минулого”.

При всьому цьому у поглядах Конфуція з самого їх виникнення було закладено те раціональне зерно, яке з часом дало великий урожай. Як це не парадоксально, але саме ті сторінки вчення, які високо підносили здобуті традиції далекого минулого і різко протиставляли їх “розпущеності” сучасного суспільства, виявились найзручнішими для створення стабільної і життєвоздатної соціальної структури через декілька століть після смерті філософа.

Для свого часу Конфуцій відрізнявся великої освіченістю і різносторонніми пізнаннями. “Конфуцій, – писав знаменитий китайський історик Фан Веньлань, дійсно був найкрупнішим мудрецем феодального суспільства, великим представником стародавньої культури Китаю” [7:134].